оповідання

-- Я закохалася, я закохалася…

Очі сяяли, голос тремтів і переливався  оксамитовими нотками, що ніяк не в'язався з цією жінкою, яку я знала. Навіть зморшки, що тулилися навколо рота  видаючи переживання і біль життя,що випали на її долю розгладились -- бо Мар’яна посміхалася. Посміхалася, як може  посміхатися тільки закохана й щаслива жінка. Їй було десь років 45-- 48, я не знала достеменно, якось не випадало запитати, тай врешті-решт це мені було не  важливо.

-- Я знаю, що дурна і що це не моє, але я його люблю.

--  Я ніколи не була закохана, нікого не любила так, навіть не знала,що так буває.

--Я його вкрала! -- раптом зізналася Мар’яна. Моя двоюрідна сестра поїхала додому, а його попросила допомогти мені освоїтися в Римі. Я тут тільки шість місяців. Знаю, що він жонатий, але з жінкою не живе, як тут кажуть, ‘сепаратий’ -- це значить , що живуть окремо. Він з моєю Мариною вже чотири роки. Я в Римі нічого не знаю, працювала на Калабрії, але там платили мало, а роботи було дуже багато. Жила в страшних умовах, мала маленьку кімнатку біля стайні, там був умивальник, ліжко , комод і цвяхи на дверях для робочого одягу, туалет на вулиці. Митися --  мені іноді дозволяли хазяї,що жили в двоповерховій віллі з чотирма ванними кімнатами, але для наймички місця не знайшлося.Та я звикла спати в стайні, вдома було ще гірше,-- тут ліжко, а вдома сіно.

-- Я знаю, що ти не віриш, гірко промовила жінка, піднявши на мене очі повні смутку і болю. Глибокі зморшки над верхньою губою,видавали те важке життя, що старило цю ще досить гарну й молоду жінку. Так, так ти не віриш?

      Мар’яна, побачивши мій здивований погляд продовжила.

      Маю гарну хату на два поверхи, дочку, мала м чоловіка, земля йому пухом.

Заміж вийшла по-зальоту, як у нас кажуть. На весіллі своєї родини познайомилася з Іваном. Він був  завидним женихом, завідувач фермою в колгоспі, а це тобі “не хрен собачий”. Дівки задивлялися на нього, кожна  хотіла мати такого чоловіка, бо що в колгоспі є, то й в хаті буде, хто ж цього не знає. В нас все сталося, ну не знаю як сказати, сталося: по  п'яні. Я була ну,  не зовсім була твереза, та й Іван теж на підпитку

Навколо всі веселилися, пили, танцювали -- одне слово, весілля.  То і я повеселилася… най би го чорт забрав. Для мене це був перший раз, але хто то помітив… трахнув, як сучку, підняв штани й пішов. А через місяць я зрозуміла, що вагітна. Поженилися , на моє лихо. Мама плакала.  А весілля й не було, була вечірка, як у нас кажуть.

        Народилася в нас донька. Іван до дитини був лагідний, любив її, а мене люто ненавидів. Я часто питала себе,-- якого дідька, женився?

        Почали будувати хату, мали господарку велику: три корови, свиней вісім- десять,а про те дрібне вже й не кажу ( кури, гуси, індики) хто то рахував. Робила, як скотина і в полі і вдома, він не допомагав, бо був зайнятий на фермі. Вся домашня робота  була моя. А грошей треба було багато, бо на будову йшло без міри, все не вистачало, а ще й дитина маленька. Гарувала, як проклята, на городі і в стайні. Рук не чула.

        Іван приходив пізно, іноді опівночі. Коли був тверезий, то мене не бачив, а як щось треба було сказати, то говорив не піднімаючи очей. А коли був напідпитку або п'яний.-- то бив. Бив жостоко й оскаженіло, як помішаний. Скільки разів хотіла залишити, піти й розвестися, а куди йти? Коли сказала про це в голос, то він тільки глипнув люто і промовив: знайду і вб'ю Не рішилася. Коли вечорами довго не приходив, то чекала, стоячи в вікні,одягнена і готова тікати. Вже по тому  як він йшов знала, який п'яний чи не дуже. Не кричала, щоб не злякати дитину, а його це бісило ще більше. Якщо був напідпитку, то бив, але спочатку кидав, як сніп, робив свою справу -- смикнеться два рази і скаженіє, що лежу, як поліно. Бив, бо лежу як дошка, бо холодна, бо сука,бо…

         Сльози котилися по  Мар’яниних щоках, гіркі й солоні, болючі й горючі. Я пробувала втішати, але розуміла, що їй треба виплакатися.

           Коли був дуже п'яний, то бив одразу, як приходив. Навчилася  тікати, бувало в нічній сорочці, якщо не встигла щось схопити. Бігла до сусідів або просто вулицею, щоб втекти.  Сусідам не дуже подобалося моє нічне гостювання, то я мала заховану стару ковдру в стайні. Городами пробиралася, щоб поспати хоч ті дві-три години,що залишалися до світанку. Навіть собака вже розумів; бо не гавкав і навіть не скавулів, мовчки терся до ноги, поглядаючи на вікна, навіть він розумів мою( гірше псячої) долю. Влітку, ще як було, а от взимку  мерзла навіть у стайні. Але Бог беріг мене, загартувалася, навіть не хворіла.

           Підростала донька, але в нашому з Іваном житті нічого не мінялося. Почалася криза. Україна відійшла від Росії, колгоспи занепадали, люди не мали грошей. Світлана поступила вчитися до Дрогобича, грошей катастрофічно не вистачало. То був важкий час, Іван став ще лютіший і в усьому звинувачував мене. Легше стало, коли його приклало хворобою, вже не мав сили бити, -- гірко посміхнулася жінка. Змарнів, схуд. після всіх аналізів, зрозуміли, що хворий серйозно -- цироз печінки, випите без міри, не пройшло даремно.Світлана приїздила щотижня на вихідні додому, звинувачувала мене , що я його погано доглядаю.

          Ліки не виходили з хати, Іван розумів, що то дуже дорого коштувало, але я не докоряла, знаходила гроші,продавши якусь живність. Став трохи людяніший до мене, але пізно…