РОЗДІЛ 27.

Кабінет Орхана заливався ранковим світлом. Усе здавалося завмерло — ніби дім затамував подих, щоби не порушити тишу думок, що огортали Орхана.

Він застібав ґудзики сорочки, не поспішаючи, а в голові й далі перегортались учорашні події, мов хтось поставив їх на повтор. Він не міг зупинити цей внутрішній перегляд, не міг вигнати з пам’яті обличчя, слова, погляди.

Ніч видалася безсонною. Поговорити з Лейлою вчора він такі не зміг. Вона ще довго сиділа в ванній, а потім з’явився Джан. Малий був засмучений: чому ніхто з родини не з’явився на вечерю? Чому всі стали такими мовчазними? У своєму звичному, дитячому, наївному пориві він простягнув Лейлі книжку — «Почитай мені, мамо» перед сном. І вона звичайно не змогла відмовити.

Орхан сидів і чекав її повернення. Спочатку — в сподіванні. Потім — у роздратуванні. А згодом — в глухому сумніві. Її не було занадто довго. Тоді прийшло розуміння: вона не повернеться, бо таким чином намагається уникнути його.

Він рушив до кімнати сина, прочинив двері і зробив крок та  зупинився на порозі, побачивши їх.

Лейла спала, обіймаючи Джана, ніби прагнула захистити його від усього світу. Її білосніжне волосся спадало на подушку, її рука ніжно лежала на плечі хлопчика. Джан дихав рівно, щічки почервоніли від тепла і близькості матері.

Спершу Орхан відчув сум, бо у спокої цієї кімнати він був зайвим.

А потім у ньому щось змінилось. Із глибини з’явилося інше почуття. Воно було тихим, лагідним навіть трохи солодким. Орхан не міг його пояснити чи дати йому назву. Але воно наповнило груди, і повільно заполонило тіло до країв.

З’явилася думка. Тиха, майже нечутна, але надзвичайно вперта.

«Це найпрекрасніша картина, яку я коли-небудь бачив: мій син і моя дружина сплять… мій син та… моя дружина».

Ніжна усмішка з’явилася на обличчі Орхана сама собою. Він повільно підійшов до ліжка. Обережно поправив ковдру щоб сину та дружині було тепло.

Орхан вийшов із кімнати, тихо прикривши за собою двері. Залишивши мирно спати двох найдорожчих для нього людей.

Ось так, поглинутий думками, Орхан стояв біля вікна й застібав ґудзики сорочки, коли почув, тихо відчинилися двері кімнати. Потім — так само тихо зачинились.

Він увійшов до кімнати.

Лейла стояла біля шафи. Дивилася на одяг, перебирала речі.

— Доброго ранку, — лагідно сказав Орхан.

Вона не повернулася. Лише спокійно, рівно — мов зазубрену фразу — кинула через плече:

— Ранок добрим не буває.

Він помовчав. Потім підійшов ближче, зупинившись на відстані кількох кроків:

— Я вже не вперше чую від тебе ці слова. Поясни. Чому ранок добрим не буває?

Вона розвернулась. Обраний одяг — сорочка, штани, жакет — вона акуратно поклала на ліжко. І тільки тоді подивилась йому просто в очі.

— Тому що кожен новий ранок, який починається, нагадує мені, що ще один день, я житиму в цьому маєтку. — слова звучали спокійно і були простою констатацією факту — Місця, де або ранок починається зі сварки за сніданком, або день закінчується вечірнім скандалом. І так ще 12 років… —Вона відвела погляд. — Тому в цьому домі ранок добрим не буває.

Орхан нічого не відповів. Просто підійшов ближче і обійняв її. Він не мав слів щоб підтримати дівчину, але в цей момент Орхан хотів захистити дружину від усього, що могло зробити їй боляче.

Спершу вона напружилась як людина, яка була не готова до обіймів. Наче хотіла щось сказати, відсунутись. Але він продовжив лагідно втримувати її.

Тоді вона здалася. Її руки повільно опустилися вздовж тіла. Вона схилилась обличчям у його плече. І так вони стояли. Тихо. Довго.

— Лейло, — промовив він тихо, майже на вухо, — я знаю, що тобі в цьому маєтку дуже важко. Але знай: я поряд. Я тут. Я з тобою.

Минуло кілька довгих хвилин перш ніж Лейла промовила стомленим голосом:

— Мені треба збиратись на роботу.

Після сніданку Орхан не дозволив охороні відвозити Лейлу, просто взяв ключі й сказав, що сам її підвезе.

Вона не заперечувала.

Їхали мовчки. Але у цій тиші не було напруги лише тиша та спокій.

Коли під’їхали до лікарні, чоловік пригальмував біля головного входу.

— До побачення, Лейло. Гарного дня.

Вона вже була готова вийти… але зупинилась.

— У мене сьогодні ще нічне чергування в приймальному відділенні, — сказала Лейла спокійно. — Просто хотіла, щоб ти знав.

Орхан не відповів та на обличчі його з’явилась посмішка.

Вона щойно зробила крок назустріч йому.

І цього було достатньо для його щастя.

Але на цьому закінчилися приємні моменти цього дня.