РОЗДІЛ 26.

Будинок Атакана стояв серед гір, величний, мов фортеця. Айше ніколи не була тут раніше, але Безмір запевнив її, що все буде добре. Вони вийшли з машини, тримаючись за руки.

У дворі на них чекав Атакан. Високий, з суворим поглядом, у темній сорочці з підкоченими рукавами. Його погляд впав на дівчину поряд із братом — і цього вистачило, щоб усе зірвалось.

— Що це?! — вигукнув він, підійшовши ближче. — Ти привів у мій дім доньку Караглу? Доньку наших ворогів?!

Безмір зробив крок уперед, прикриваючи Айше собою.

— Вона моя дружина, Атакане.

— Дружина?! — крик Атакана відлунював у стінах будинку. — Ти збожеволів! Ти зрадив свою родину! Свою кров! Цей шлюб — ганьба! ГАНЬБА!

Атакан зайшов у дім і повернувся з рушницею в руках. Айше завмерла.

— Ви обоє геть! Негайно! Я не дозволю, щоб нога дочки Караглу ступала на цю землю! І якщо ти, Безміре, ще раз з'явишся тут із нею — ти мені більше не брат.

Безмір стиснув зуби, тримався рівно, не ховаючи обурення. Але він не наражав Айше на ризик. Вони мовчки повернулися до машини.

Усередині будинку Атакан майже одразу вхопив телефон і набрав номер Орхана. Той відповів швидко:

— Так?

— Як ти міг це допустити?! Айше! Вона втекла! З твоєї родини з твого дому! І з ким, як ти думаєш?

Орхан мовчав, але напруга в трубці стала відчутною, і десь в середині він уже все зрозумів, ще тоді коли охорона повідомила, що дівчата зникли з магазину.

— Вона вийшла щойно заміж за  Безміра! Ти це чув?! Як ти це допустив! — Атакан кричав так, ніби Орхан мав бути поруч, охороняти її. Все що міг зробити Орхан в цей момент – просто натиснути «відхилити виклик».

Коли Лейла повернулася до маєтку Караглу, небо вже схилялося до вечора. Вона вийшла з таксі, відчуваючи в грудях холод — не від погоди, а від передчуття.

Двері маєтку розчинилися і прислуга повідомила, що її вже чекають.

У вітальні зібралися всі: Орхан, Селім та Аджена. Мати мовчки сиділа в кріслі. Орхан стояв біля вікна, стиснувши руки в кулаки.

— Як ти могла? — першим заговорив Селім. — Ти допомогла їй утекти, коли ми всі довіряли тобі.

— Ти знала! — вигукнула Аджена. — І нічого не сказала!

— Вона пішла заради любові, — тихо відповіла Лейла. — І так, я допомогла їй.

— Ти ж частина нашої родини! — зірвався Орхан. — Як ти могла підтримати це?

— Так. Сваріть мене. Карайте. Я витримаю.— Лейла байдуже махнула рукою. — Але не карайте Айше. Вона зробила вибір серцем. Вона обрала щастя. Прийміть її. І прийміть Безміра. Вона ж ваша кров – не залишайте її.

Орхан, не стримуючи розчарування, кинув:

— Ти підвела всіх нас, Лейло.

Аджена заговорила з ненавистю в голосі:

— Як ти могла дозволити Айше вийти заміж за сина нашого ворога? Я завжди говорила, що ти недарма працюєш на Атакана! От він і результат вашої співпраці – ти зрадила! Підтримала наших ворогів!

Лейла застигла. В її очах з’явилась розгубленість.

— Я... я не розумію.

І тоді Орхан повільно, але чітко сказав:

— Безмір — це брат Атакана. Син тієї самої родини, що принесла стільки горя нашій. І саме тому їм було заборонено бути разом. А ти так просто взяла і допомогла їм одружитись.

Лейла мовчала. На її обличчі нерозуміння. Її погляд потьмянів, а пальці міцно стиснули тканину сукні. Її плечі почали тремтіти. Проте з усіх боків продовжували сипатися докори, крики, гнів. У повітрі наче не стало кисню — лише обурення, нерозуміння, злість.

Після довгих хвилин звинувачень – настала тиша. І саме в цій тиші голос Лейли прозвучав хрипло та з надривом:

— Так, я не знала... Бо ні вона, ні ви, ні хто мені того не говорив… Не знала, що він син вашого ворога. Не знала… Я помилилась! Я винна! Я була не права! І я визнаю це! Проте я хотіла як краще… але скільки б я не намагалась пояснити ви все одно не зрозумієте мене. Ваші черстві та холодні серця просто не здатні на це!

Сльози з’явились в її очах.

— Я лише хотіла… хотіла щоб хоч хтось у цьому домі створив родину не заради влади, статусу чи правильної крові… А заради любові. Щоб хоч хтось жив з тим, кого обрав серцем, а не з примусу чи з тим кого нав’язали.

Вона зупинилась, ковтнула клубок у горлі, потім майже пошепки додала:

— Щоб діти народжувалися в любові, а не у холоді обов’язку. Щоб чоловік і жінка не відчували відчуження… Щоб між ними не було таємниць, болю та зрад… Я хотіла… щоб вони жили разом так як і клялись – в радості та горі, в здоров’ї та хворобі…

Вона завмирла на мить, а потім додала, вже не стримуючи ридань:

— І якщо Аллах дозволить… то разом до самої смерті… а не на термін відведений контрактом…

Ще декілька хвилин по тому, як Лейла залишила залу, Орхан, Селім та Аджена стояли мовчки. Кожен — у полоні власних емоцій. Повітря було густим від напруги. Орхан розгублено водив очима по кімнаті, ніби шукаючи опору, якої не було. Селім стояв, зціпивши руки за спиною, а Аджена… В її погляді палала не лише образа, але й щось інше — біль.