Розділ 49.

Втрати приходять в наше життя раптово. Часом буває, що ми навіть знали і чекали, що таке може статись, але незважаючи на це вони мов темна хмара серед ясного неба, приходять і забирають у нас світло. Вони забирають частину нас, залишають порожнечу, яка здається безмежною. Серце стискається від болю, очі плачуть, а слова застрягають в горлі. Іноді хочеться кричати, іноді – мовчати, заховавшись в собі.

У такі моменти важливо, щоб поряд був хтось — просто поруч. Не обов’язково говорити слова, інколи достатньо лише присутності. Ця присутність стає ковтком повітря у темряві, нагадує, що ти не сам, що твій біль бачать і поділяють. Лише разом із кимось поряд навіть найглибший сум стає трохи легшим.

Далі ми навчаємось жити з цим болем втрати, але в перші хвилини та дні дуже важливо щоб хтось був поряд.

Для Лейли підтримкою, яка була поряд після смерті Озкана стала родина Караглу. З нею постійно хтось був Айше, Ясмін, Аджена. Вони давали їй спокій лише в нічний час, але вже з самого ранку хтось знову опинявся поряд з нею. Для Лейли була важливою та приємною їхня присутність, але жінка розуміла всю складність ситуації в якій вона опинилась. Тому після самого важкого періоду вона взяла себе в руки і вирішила, що прийшов час дякувати та прощатись.

Вечір у маєтку Карагу був сповнений тиші. Лейла сиділа за столом, її обличчя, хоч і втомлене, було спокійне. Родина збиралася навколо, і в цей момент все здавалося не таким важким, як кілька днів тому, але сум і печаль все одно були присутні в кожному їхньому погляді.

Лейла підняла голову і тихо, але впевнено сказала:

— Я хочу подякувати всім вам за те, що ви були зі мною весь цей час, що ви піклувалися про мене і підтримували. Це дуже багато для мене значить. Але я вже прийняла рішення. Я повертаюся до маєтку Озкана. Я розумію, що це важко, але мені потрібно туди поїхати, розібрати свої речі та підготувати маєток до продажу. Я хочу купити маленький будинок. Цей маєток для мене надто великий, а його стіни переповнені спогадами.

Всі за столом мовчали, але кожен відчував важливість її слів. Кожен із присутніх не хотів щоб вона їхала, але також кожен розумів, що у неї є вагомі причини і те що вона робить буде правильним. Аджена, яка сиділа поруч, не змогла стриматися і сказала:

— Ти можеш залишитися тут стільки, скільки захочеш, Лейло. Або ж коли будеш відчувати себе самотньо, просто приїжджай. Твоя кімната завжди буде готова для тебе. І ми будемо раді тебе бачити.

Лейла посміхнулася їй вдячно.

— Дякую, пані Аджено, — відповіла вона, — Ваша підтримка важлива для мене. Але я вирішила, що мені потрібно поїхати. Маю повернутися до реального життя.

Орхан, який сидів поряд і спостерігав за розмовою, обережно сказав:

— Можливо, я міг би тобі чимось допомогти? Якщо тобі потрібно, я відвезу тебе до маєтку.

Лейла подивилася на нього і відповіла:

— Ні, не потрібно. Все буде добре. Мені потрібно побути наодинці. Це буде корисно для мене, і я зможу більше обміркувати, що робити далі.

Тиша знову спустилася на стіл, але тепер вона була іншою — не такою важкою, як раніше. Лейла зробила глибокий вдих і додала:

— Дякую ще раз всім вам за все. За підтримку, за турботу.

Всі за столом мовчки кивали, розуміючи, що це був її вибір, і вони поважають його. Лейла, зібравшись, встала з місця, і, поки всі продовжували сидіти, вона тихо пішла до своєї кімнати, збирати свої речі.

А родина залишалася за столом, кожен з них думаючи про те, що чекає на Лейлу в майбутньому. Хтось сподівався, що вона знайде спокій, що її подальший шлях буде легким.

Після від’їзду Лейли Орхан прийшов до кабінету. Він довго сидів та пив віскі. Він розумів, що її від’їзд був неминучим, розумів, що він мав її відпустити, хоча серце та душа прагнули іншого. Алкоголь не заспокоював тому Орхан залишив стакан і пішов до кімнати.

 Після проведеного часу наодинці зі своїми думками Орхан ліг у ліжко, але його розум все одно був далеко, знову і знову повертаючись до того моменту, коли Лейла сказала, що їде до маєтку Озкана. Він дуже хвилювався, чи не буде вона відчувати себе там самотньою, чи не поглине її знов біль та туга. Він бачив, як вона виглядала, втомлена, змучена. Весь цей час, після всього, що сталося, він не знав, як їй допомогти. Як їй знову повернути спокій у життя.

Мучило його і інше почуття. Почуття, яке зародилось в ньому ще коли Озкан був живим. Воно розгоралось в ньому з кожним днем все більше та більше. Орхан ненавидів Озкана за те як він ображав Лейлу в минулому, ненавидів, що тепер Лейла його виправдовувала, ненавидів, той факт, що коли вона пішла вдруге до нього то виглядала поряд з ним щасливою. Він не хотів, щоб вона була щасливою поряд з кимось іншим. Йому було боляче від того. І в ніч святкування річниці лікарні, коли він бачив як танцювали Лейла з Озканом, Орхан вийшов на вулицю, щоб вдихнути свіжого холодного повітря, саме тоді він підняв голову до нічного неба, всіяного зорями, і подумав:

«О, Аллах, хай вона стане знову моя. Звільни її від договору з Озканом. Хай він покине її, хай вона втече чи хай Озкан помре, але нехай Лейла стане вільною.»

Орхан розумів, що хвороба Озкана, з’явилась у нього задовго до його звернення до Аллаха, але все одно відчував провину. Провину, що зробив її нещасною.