Розділ 47.

Орхан сидів на терасі, відкинувшись на спинку крісла, він відчував, як кожна хвилина тягнеться нескінченно. Повідомлення Лейли було коротким і тримало його в напрузі: ні слова про причину її раннього візиту, ні натяку на те, що його чекало.

Тягучу тишу порушила Аджена, яка піднялась на терасу до Орхана.

— Чому ти не йдеш на сніданок?

— Лейла написала смс, щоб я не снідав, — відповів Орхан, злегка розгублений.

— Це до чого? Що відбувається?

— Сам не знаю. Вона написала, але ніяких подробиць не додала.

Їхню розмову перервав звук автомобіля, який під’їхав до воріт. Орхан, підвівся і швидким кроком рушив до сходів, що вели на подвір’я з тераси. Незабаром на території з’явилася Лейла. Вона зупинилася перед ним і, не даючи часу на питання, спокійно сказала:

— Готовий?

— Готовий до чого? Може ти вже скажеш мені?

— Не можу сказати. Але поїхали. Ти сам все побачиш.

Орхан не зозумів, що відбувається, але не став питати більше. Він просто кивнув і пішов до автомобіля.

Коли автомобіль проїхав кілька вулиць, Орхан помітив, що вони наближаються до лікарні. Він подивився на Лейлу, і вона помітивши це сказала:

— Ми приїхали.

Автомобіль зупинився біля лікарні. Орхан був вражений, не знаючи, що й думати. Він вийшов повільно з машини, і разом з Лейлою зайшов на територію лікарні.

— Що це означає? Що ми тут робимо?

— Вчора, коли у тебе пішла кров з носа, скажу чесно я злякалась. Я хвилююся, Орхан. Ти повинен пройти обстеження.

— І чому ти мені відразу про це не сказала?

— Тому що ти б не погодився. А я не могла залишити це просто так.

Йому було надзвичайно приємне її хвилювання, її турбота про нього.

—Навіщо ти так переживаєш?

Лейла затримала погляд на ньому і, трохи затнувшись, відповіла:

— Бо не можу тебе втратити. Я та наші діти не можем тебе втратити. Орхане, будь ласка, це для мого спокою.

Він стояв, не знаючи, що сказати. Він навіть не підозрював, як сильно вона насправді хвилюється.

Лейла відчула зовсім інше. Вона відчувала, що серце стискається від страху. Вона панічно боялася втратити його, втратити ще одного близького їй чоловіка. Вона думала, що вже й так поступово втрачає Озкана, і не могла дозволити, щоб Орхан став наступним.

Вона зробила крок до нього і, не дивлячись на його вагання, взяла його за руку. Це тепло, яке вона передала йому через дотик, заповнило його відчуттям спокою і водночас не залишало сумнівів. Він, не сказавши жодного слова, пішов за нею.

Вони разом проходили кабінет за кабінетом. Лейла з нетерпінням спостерігала за кожним кроком Орхана, допомагаючи йому здати аналізи, пройти МРТ, і все, що було необхідно для повного обстеження. Процес здавався нескінченним.

Коли обстеження нарешті закінчилися, і Лейла почула від лікарів, що результати нормальні, вона відчула величезне полегшення.

— Все в порядку, Орхан. Ти здоровий. Кровотеча, швидше за все була викликана підвищенням тиску, але не більше. В приміщенні могло бути важке повітря та гучна музика. Але для мене найбільш важливо, що  жодних пухлин в мозку чи чогось іншого не має. Завтра, ще отримаємо всі інші аналізи і тоді будемо знати точніше. Але навіть якщо і все добре, треба буде за тобою поспостерігати.

Він повернувся до неї і, злегка сумно, кивнув:

— Дякую, Лейло.

Вона відчула, як важка напруга, що здавлювала її серце, нарешті розтанула. Вони обидва відчували полегшення, хоча і кожен по-своєму. Лейла була щаслива, що все добре, але все ще не могла повністю позбутися своїх переживань. І Орхан, хоч і відчув полегшення, не міг не задуматися над тим, що не зважаючи на місце, причини та присутність інших людей він був з нею. Ці декілька годин вона тримала його за руку, розмовляла та посміхалась тільки йому, ці декілька коротких годин вона належала тільки йому одному.

Після обіднього часу в маєток Караглу приїхав автомобіль. Орхан вийшов з машини, тримаючи в руках документи, папки з результатами МРТ, кардіограмами та іншими лікарськими висновками.

— Де ти був? — запитала Есме, її голос звучав нестерпно вимогливо.

Орхан, не відповідаючи на її запитання одразу, просто йшов до дому. Він не хотів це обговорювати просто на подвір’ї маєтку.

— Я був у лікарні, проходив обстеження.

— Ти був у лікарні разом з Лейлою? Чому ти пішов туди саме з нею? Що вона собі дозволяє? Навіщо вона тобі взагалі?!

— Есме, давай поговоримо у нашій кімнаті, — сказав він, вказуючи на те, що розмова не повинна відбуватися на очах у всіх. Вони стояли на подвір’ї, і навколо було багато людей, які, очевидно, слухали кожне їхнє слово.

Есме, не звертаючи уваги на навколишніх, продовжила:

— Орхане, так не буде. Ти не маєш права спілкуватися з Лейлою. Що вона собі дозволяє?