Розділ 45.

Кожен будинок має своє серце. В маєтку Караглу цим серцем була головна зала – місце де відбувались всі найважливіші зібрання родини – сніданки та вечері, зустрічі з гостями їхнього дому і просто час, який сім’я проводила разом за розмовами.

В маєтку Сулейманоглу таким місцем можна було назвати вітальню. Саме тут найбільше часу проводили Озкан та Лейла разом: розмовляли, дивились фільми, слухали музику, яку дарували улюблені платівки і звичайно танцювали, а в дні коли в домі були діти, вітальня ставала ігровою.

Та не можна забрати з будь якого дому ще одне місце, не менш важливе ніж «серце», це кухня. Саме тут твориться магія і звичайні продукти стають неймовірно смачними стравами. І така магія не всім під силу. В домі Озкана нею володіла тільки Зейнеп.

Зейнеп готувала обід, акуратно порізаючи овочі і готуючи різноманітні страви, намагаючись задовольнити всі смаки родини. Її рухи були швидкими та вмілими, і вона з радістю виконувала свою роботу.

Лейла, зайшовши на кухню, привіталася з нею, і вони розпочали звичну бесіду.

— Що готуєш сьогодні? — запитала Лейла, спостерігаючи за процесом.

— Та, як завжди, нічого особливого, — відповіла Зейнеп з посмішкою. — На обід буде кілька страв: плов, м’ясо з овочами... Погода хороша, так що треба приготувати щось легке, смачне.

— І це нічого особливого. Ти нас балуєш. — відповіла Лейла. Вона посміхнулася і обережно взяла з корзини гранат.

— Дайте, я почищу гранат для вас, — сказала Зейнеп, підходячи до Лейли.

— Ні, я сама, — заперечила Лейла, тримаючи гранат у руках. — Ти займайся обідом. Я почищу гранат і піднімусь на терасу до Озкана.

Лейла почала розрізати шкірку граната, але ніж ковзнув і вона глибоко розрізала пальця. Кров почала капати, і Лейла здивовано поглянула на свою руку. Такого вона точно не чекала.

— Ах, пані Лейла! Я ж вас просила! — вигукнула Зейнеп, підходячи до неї. — Ось вам серветка замотайте палець, а я знайду десь пластир.

Лейла розвела руками:

— Це ж звичайний гранат. Як таке могло статись? Я провожу найскладніші операцій і вправляюсь з гострим скальпелем без проблем, а почистити гранат звичайним ножем не змогла. — вона притиснула серветку до пальця, поки кров не перестала капати.

— У кожного своє місце в житті, ваше зі скальпелем в операційній і ви там ас, а моє на кухні. Тому давайте і надалі так буде. Ідіть, знайдіть пластир і надайте собі медичну допомогу, а я почищу гранат і далі готуватиму обід. — з легкою посмішкою промовила Зейнеп.

— Гаразд піду наклею пластир. — якось невпевнено сказала Лейла і вийшла з кухні.

Вона покрокувала в її з Озканом спальню. Спочатку вона відкрила двері своєї ванної, почала ритися в тумбочках, шукаючи необхідне. Але виявилось, що пластиру не було там. Тому Лейла перейшла до ванної кімнати Озкана, сподіваючись знайти те, що їй потрібно. Як тільки вона відкрила тумбочки, її очі зупинилися на чималій кількості баночок з ліками.

Лейла застигла. Вона вперше побачила стільки медичних препаратів за межами лікарні чи аптеки. Це було щось більше, ніж просто вітаміни чи звичайні ліки від головного болю. Вона почала переглядати банки, захоплюючи їх в оберемок, без жодних сумнівів, вона знала точно що там. Палець досі кровоточив, розріз був глибоким, але Лейла не звертала увагу на це.

Загрібши якомога більше баночок з ліками вона вибігла з кімнати та побігла на терасу до Озкана.

— Озкан! Озкан, що це? — вигукнула вона, голос її звучав тривожно.

Озкан, сидячи на терасі, підняв погляд і спочатку здивувався, але спокійно відповів:

— Це вітаміни.

Лейла дивилася на нього, а її гнів і шок ще більше зростали:

— Озкане, ти думаєш, я дурна? Озкане! Я лікар, я знаю, що це не вітаміни! Озкане, я знаю, що це за ліки, але не розумію… Озкане, навіщо…

Озкан встав з місця, глибоко вдихнувши, а потім сказав:

— Лейла, давай сядемо і поговоримо. О, що сталося з твоїм пальцем?

Вона замовкла на мить і відповіла, затискаючи руку:

— Це не важливо, — сказала Лейла, але її голос звучав відчайдушно. Вона дійсно не хотіла говорити про це зараз, коли її серце було переповнене тривогою. Її палець був такою дрібницею поряд з тим, що вона боялась зараз почути.

Озкан нахилився до неї, зняв з її пальця серветку і сказав:

— Ні, це важливо. Спочатку ти заспокоїшся, ми обробимо твою рану і лише потім поговорим.

Він взяв її за руку і повів вниз, щоб наклеїти пластир. Після всі процедур проведених мовчки вони сіли на ліжко у спальні, і в той момент Озкан заговорив про своє здоров’я.

— Лейла, я… я хворий, — сказав він, виглядаючи набагато серйозніше, ніж звичайно.

Лейла поглянула на нього і розуміючи, що почує далі її очі стали вологими:

— Що саме? Яка стадія?

— Рак шлунка, — сказав він тихо. — Я вже не надіюся на операцію. Ліки вже не допомагають, це просто підтримуючі препарати. І я дізнався про це, коли був у в’язниці. Саме тому мої адвокати подали клопотання про дострокове звільнення.