Розділ 40.

Гроші — це не просто папірці або цифри на екрані. Вони відкривають двері, знімають перепони, змінюють правила гри. З їхньою допомогою вирішуються спори, купуються вплив і час, а іноді навіть долі людей. Озкан мав гроші — ті, що могли змінювати ситуації на його користь і підпорядковувати світ своїм правилам. І він не соромився ними користуватись.

Як тільки Озкан зателефонував своєму адвокату – Кадіру Аксу, й озвучив йому суму — величезну, з багатьма нулями — на тому кінці дроту запанувала коротка пауза. Потім адвокат, піднявся з ліжка, зібрав необхідні речі й виїхав зі Стамбула в напрямку дому Озкана не зважаючи на нічний час. Дорогою він уже почав збирати перші відомості, перевіряти потрібні контакти та складати перелік документів, які доведеться підготувати.

Після приїзду до маєтку адвокат одразу зустрівся з Лейлою і до вечора він уже тримав у руках повний пакет підготовлених документів.

Та на цьому не зупинився — знайшов спосіб поговорити з одним із найвпливовіших суддів міста, відомим своєю неоднозначною репутацією. Переговори тривали недовго. Дуже велика сума, яку Озкан погодився викласти, зробила свою справу: судове засідання призначили вже через день.

Наступного дня адвокат вирушив на зустріч із Орханом та його представником — адвокатом Угуром. Розмова проходила у стриманому, майже крижаному тоні. Орхан намагався переконати його розкрити місцеперебування Лейли — починав із прохання, переходив на умовляння, а наприкінці навіть у його голосі відчувалася прихована загроза.

Адвокат лише спокійно зводив брови, ніби ці слова його зовсім не стосувалися. Він жодним словом не видав, де перебуває Лейла, і навіть не натякнув, що всі його послуги фінансує Озкан. Ця таємниця залишалася між ним і клієнтом. Кадір умів тримати язик за зубами не лише через адвокатський кодекс, але й тому що знав, якщо все пройде на найвищому рівні, клієнт прийде знову і сума винагороди буде не меншою ніж зараз.

Відразу після зустрічі з Орханом та Угуром, він занурився у роботу. Решту дня Кадір витратив на врегулювання всіх питань, пов’язаних із майбутнім судовим процесом, а особливо з оформленням опікунства над обома синами Лейли. Поступово, крок за кроком, він вирішив кожну деталь, і до вечора всі необхідні документи були готові.

Судова зала була просторою, з високими вікнами, крізь які лилося яскраве ранкове світло. Дерев’яні панелі на стінах і темно-зелені штори створювали атмосферу офіційності та напруги. Ледь чутно відлунював шелест паперів та приглушені голоси.

За столом відповідача вже сиділи Угур та Орхан. Обидва зосереджені, кожен занурений у власні думки. На лавах для присутніх уже розмістилися Аджена, Селім, Ясмін, Юзуф і Беляй.

 Неочікувано у дверях з’явилася Есме. Її обличчя видавало цікавість і неприховане бажання дізнатися, що відбувається.

Орхан підвівся і швидко підійшов до неї.

— Есме, тобі не варто тут бути, — його голос був тихим, але вкрай наполегливим.

— Чому? — вона підняла брови, не приховуючи обурення. — Я хочу знати, що тут відбувається.

— Прошу. Іди. Це не твоє місце, — він дивився прямо в очі, не залишаючи їй вибору.

Есме зітхнула, роздратовано відвела погляд і різко розвернулася. Уже на порозі, виходячи із зали, вона зіткнулася з Лейлою.

Лейла не зупинилася ні на мить. Не глянула на Есме, натомість її погляд був рівний, хода — спокійна й упевнена. На ній була приталена білосніжна спідниця, що м’яко облягала стегна і підкреслювала стрункість її фігури. Чорний корсет із глибоким вирізом виразно окреслював її талію та лінію плечей, створюючи контраст, від якого важко було відвести очі. Поверх цього був недбало накинутий піджак у тон спідниці, що додавав образу стриманої елегантності.

Волосся Лейли було туго зібране в акуратний пучок, що відкривав тонку лінію шиї. Вона не мала сережок, але на шиї виблискували дві знайомі прикраси: кулон у вигляді літери «О» — символ її сина Орхана, та інший кулон, подарований колись Орханом, який вона, попри все, досі носила.

За Лейлою в залу впевнено увійшов її адвокат – Кадір Аксу. Він коротким кивком показав їй місце, куди їм слід пройти. Вони разом підійшли до столу позивача, тихо сіли.

Наступна мить змусила всіх присутніх обернутися. Двері зали відчинилися, і на порозі з’явився Озкан. Його поява була настільки впевненою та спокійною, що зала завмерла.

Орхан, щойно помітивши його, різко стиснув кулаки так, що побіліли кісточки пальців. Його погляд потемнів, у зіницях спалахнула відкрита ненависть, змішана з болем і безсиллям. Це була не просто злість — у кожному русі, у кожному напруженому м’язі читалася гірка ворожнеча.

Контраст між обома чоловіками був разючим.

 Орхан виглядав виснаженим — темні кола під очима свідчили про дві безсонні ночі, обличчя вкрите легкою пеленою втоми. Волосся було трохи скуйовджене, наче він не надто зважав на те, як виглядає. Костюм на ньому сидів непогано, але сорочка була ледь пом’ята, і загалом його образ видавав нервову напруженість та внутрішній розлад. Він сидів, нахилившись уперед, немов намагаючись зібрати в собі сили, але кожен, хто на нього дивився, бачив: він на межі.

А от Озкан — повна протилежність. Він увійшов у залу так, ніби це була сцена. На ньому був ідеально підігнаний чорний костюм із чіткими лініями, без жодної складки, білосніжна сорочка, свіжо випрасувана, що виблискувала в світлі ранкового сонця. Цей контраст між чорним і білим створював враження вишуканої гармонії, і навіть більше — він, поруч із Лейлою, у дзеркальному поєднанні кольорів, виглядав як частина продуманого до деталей парного образу: вона — в білому костюмі з чорним корсетом, він — у чорному костюмі з білою сорочкою. Разом вони були неймовірно елегантними, майже як кадр з дорогого фільму.