Розділ 39.

Лейла різко прокинулась. Вона підвелася на ліжку, озирнулася навколо — і серце стиснулося. Обстановка була чужою: інші стіни, інший запах, інше світло з вікна. Лише за кілька секунд прийшло усвідомлення: це гостьова кімната в маєтку Озкана.

Пам’ять одразу повернула їй у вчорашній вечір — ніч на гірському плато, поїздка сюди, розмова біля каміна. І весь той потік емоцій, який вона намагалася втихомирити, перш ніж заснути.

Лейла повільно відкинулася на подушку, вдихнула глибше, але в грудях залишався важкий тягар. Вона потягнулася до телефону на тумбочці — година була вже пізня, набагато пізніша, ніж вона зазвичай прокидалася. На екрані — десятки пропущених дзвінків. За ніч вона нічого не чула — звук був повністю вимкнений.

Лейла увімкнула всі функції на телефоні, відкрила контакти та натиснула на ім’я «Джан».

Після того як вона завершила розмову пролунало легке постукування у двері.

— Заходьте, — озвалася вона.

Двері відчинилися, і в кімнату увійшов Озкан.

— Я чув твій голос. Ти прокинулась? Я можу зайти тільки попереджаю я не один.

Лейла при піднялась на ліжку і кивнула.

Озкан пройшов у глиб кімнати за ним двоє жінок із великими та малими пакетами в руках. Пакети ставили на стіл, на підлогу, уздовж стіни. Лейла лише мовчки спостерігала, розгублена кількістю.

Коли прислуга вийшла, вона запитала:

— Це що таке?

— Ти приїхала лише в сукні, — спокійно пояснив він. — Я розумію, що зараз ти не можеш поїхати додому й забрати речі. Тому замовив тобі найнеобхідніше на перший час. Щоб ти мала що одягти і чим користуватися, поки не вирішиш, як бути далі.

— Це було зайвим… — тихо промовила вона.

— Я взяв небагато. — заперечив він. — Знаю ти не любиш покупки онлайн. Але тут — тільки найнеобхідніше: кілька речей з одягу, взуття, піжами… — він кивнув на пакети. — Доглядова косметика… Мені здалося, що саме цим ти користувалася. Я намагався пригадати як виглядали баночки, якщо не ті ми замінено.

Лейла піднялася з ліжка, підійшла ближче. Пальці торкнулися холодного пластику — це справді була її улюблена косметика. У сусідньому пакеті вона помітила плитку шоколаду й підняла брови.

— Шоколад?

— У тебе зараз стільки стресу, що його треба чимось розбавити, — ледь усміхнувся він. — Знайти саме цей було непросто. Дістав тільки одну плитку, але зі Стамбулу привезуть пізніше ще.

— Мій улюблений… молочний із полуничною начинкою.

— Так. Я пам’ятаю, — відповів він просто.

Вона відчула, як усередині підіймається цілий шквал емоцій.

— Дякую… — прошепотіла вона, майже не дивлячись на нього.

— Для тебе — все, що завгодно, — тихо сказав він, а потім розвернувся і вийшов, зачинивши за собою двері.

Лейла опустилася на ліжко, притиснувши плитку шоколаду до себе, і зрозуміла, що не може впоратися з почуттями, які накрили її хвилями.

Тераса потопала у м’якому полуденному світлі, але в повітрі висіла тривога. Аджена, Селім, Орхан, Юзуф і Біляй стояли півколом, говорили швидко й уривчасто. Вони саме обговорювали план пошуку, коли двері тераси відчинилися, і з дому вийшов Джан. Хлопчик йшов швидко, навіть не глянувши на дорослих.

— Все добре, золотий мій? — озвалася Аджена, нахилившись до нього. — Куди ти йдеш?

— До брата, — просто відповів малий. — Передати від мами привіт.

На мить усі завмерли. Кожен відчув, як щось холодне стискає груди. Дорослі перезирнулися й, не домовляючись, рушили за ним.

В кімнаті Борана було тихо. Малюк сидів у високому стільчику, а няня повільно годувала його з ложечки. Боран з цікавістю підняв очі на брата.

— Боране, — серйозно, навіть по-дорослому, сказав Джан, — мама дзвонила. Сказала, щоб ти не хвилювався. У неї виникли важливі справи, і кілька днів її не буде. Але вона просила тобі передати, що вона тебе дуже любить. І  щоб ти пам’ятав вона завжди поруч, навіть якщо ти її не бачиш.

Джан підійшов ближче, обійняв Борана, і тихо додав:

— Не хвилюйся, братику. Поки мами немає, про тебе подбаю я.

Дорослі стояли, мов заворожені, намагаючись збагнути, що щойно почули.

Орхан зробив крок уперед.

— Тобі дзвонила мама? — його голос злегка тремтів.

— Так, — впевнено кивнув Джан. — Сказала, що з нею все добре. Просто деякий час її не буде вдома.

На обличчі Орхана здивування змішалося з недовірою, але потім з’явилась спокійна посмішка.

«Ну звичайно, їй просто потрібен час побути наодинці… Потім вона повернеться. Звичайно повернеться. Вона ніколи не залишить дітей! Вона повернеться в маєток якщо не до нього то точно до них! Вона повернеться.»

Але вже незабаром вечір який спустився на маєток Караглу тихо, але важко приніс зовсім інші новини. Світло ліхтарів у дворі розбивало темряву на клапті, відблиски грали на старих стінах, а в повітрі стояла густа тиша. З вулиці долинав лише далекий шелест вітру, який, здавалося, просочувався навіть крізь товсті кам’яні стіни.