Розділ 26.

Парк атракціонів – це певно улюблене місце і дітей, і дорослих. Велика кількість розваг, різних сувенірів, а ще нескінченна кількість лотків з солодкою ватою, попкорном та морозивом.

Лейла з Джаном не були виключенням, вони любили парки атракціонів, тому часто на вихідних відвідували їх щоб розважитись. Заключним моментом, перед тим як іти додому, завжди було морозиво. Фото, які отримав Орхан від своїх людей, були зроблені саме в такий момент.

Лейла купила морозиво та простягнула Джану.

— Солона карамель закінчилась, я взяла просте ванільне, так само як і собі.

Джан скривив носа, але морозиво взяв. Вони повільно рушили до виходу із парку. Їсти морозиво та рухатись було не зручно, але всі лавки були зайняті тому варіантів не  було. Мати та син йшли повільно, розміреним кроком і вели бесіду про день, що добігав свого завершення.

— Гарний сьогодні день. — Промовив Джан. — У кожного з нас виходить було тренування. Ти стріляла в тирі по мішеням, а я на атракціоні по банках. У мене дуже влучно виходить стріляти. Але, мамо, коли ти вже дозволиш і мені тренуватись стріляти зі справжньої зброї?

— Милий мій, це не так просто, як може здаватись на перший погляд. Я тренуюсь уже рік, але часом буває, що навіть тепер рука болить від віддачі. Тобі потрібно трохи підрости.

— Добре. — сумно сказав Джан. Він підіймав цю тему майже кожних вихідних, але Лейла не піддавалась на вмовляння сина. Тому він одразу змінив тему на те в чому йому точно не відмовлять.

— То може на наступні вихідні ми поїдемо кататись на конях?

— Гарна ідея. — відповіла Лейла з посмішкою.

Вони простували уже знайомими вулицями додому. Повільно поїдаючи морозиво та насолоджуючись спокоєм який дарувало їм це місто. Жоден із них навіть не здогадувався, що за ними в цей час спостерігало, аж чотири пари очей. Люди, яким вони належали ховались в тінях. Їхнє завдання було спостерігати. Двоє зробили фото та надіслали на номер боса, який з нетерпінням чекав хоч якусь інформацію. Двоє інших набрали номер свого боса, розмова була короткою.

— Знайшли.

— Ви знаєте, що робити. Організуйте все завтра.

Ранок наступного дня після вихідних означав лише одне – цей день понеділок. Попереду робочий тиждень у Лейли та Джан. У неї на роботі в клініці, у нього в школі.

І так само як кожен понеділок, тільки прокинувшись Джан почав нити, йому все було не до вподоби. Але Лейла вже звикла, тому мовчки слухала, намагаючись своє роздратування заховати за люблячою посмішкою, і тільки час від часу кидала прості фрази, щоб не здаватись сину не включеною в його трагічний монолог. Жінка допомогла зібратись сину і вони вирушили до школи.

— Мамо, ну правда, я так більше не можу. Я не розумію їхньої мови, я не розумію їхніх ігор… Мамо мені тут не подобається. — на ходу жалівся Джан матері.

— Сонце моє, я все розумію. Але ти знаєш чому ми тут. Доведеться звикати. Мову ти вивчиш, знайдеш друзів і тобі вже не  буде тут так сумно. Любий мій, тепер це наш дім. — Лейла з усіх сил намагалась підбадьорити сина, хоча цей діалог повторювався знов і знов, з кожним разом стаючи все драматичнішим.

— Ні, мамо, це  твій дім. — після довгої паузи сказав Джан. — Це твій дім, твоя земля і тому тобі тут так добре. Але я народився і жив в іншій країні, тому ця земля для мене чужа.

Ці слова боляче вдарили по Лейлі. Це чужа земля. Як так сталось?

Всю дорогу, що залишилась до школи Джана жінка думала над його словами. Згадувала як відчувала себе коли була в Туреччині, пов’язувала з почуттями сина. Та все ж намагалась переконати себе в тому, що він ще малий, пройде трохи часу і він освоїться. Полюбить її рідні землі так само сильно як їх любить Лейла.

Школа в якій навчався Джан була приватною і навчання в ній коштувало дуже дорого, але це для Лейли не мало значення. Вона обрала цю школу через закриту територію та охорону. Так ідучи на роботу чи по справах, жінка почувала себе спокійно – Джан в безпеці.

Неподалік від школи знаходилась тренажерна зала, яку відвідувала Лейла. Вона терпіти не могла заняття. Але в них була необхідність. Взагалі в усьому, щоб Лейла не робила  протягом цього року – була необхідність. Все для захисту сина та її власної безпеки.

Лейла змінила колір волосся затонувавши свої білосніжне в каштановий колір. Вона носила лінзи, щоб заховати блакить своїх очей, тай карі більше підходили під каштановий колір волосся. Навчалась стрільбі з пістолета, і вже досягнула помітних результатів. Лейла не заводила друзів, не вела соціальні мережі, максимально намагалась не залишати слідів за якими їх з сином можна було б знайти. Джан для його ж безпеки ходив у школу з охоронцями та великою кількістю камер спостереження. Ну а вона, відвідувала заняття з кікбоксінгу, які давались їй дуже важко, але були необхідні для підтримання фізичної форми та при необхідності самозахисту.

Сьогоднішнє заняття було для Лейли особливо важким. Ранкова розмова з сином не давала їй спокою, тому вона постійно відволікалась і майже не чула, що говорить їй тренер. Разом вони відпрацьовували удари, але всі рухи Лейла виконувала якось на автоматі, не звертаючи увагу на те що відбувається навколо. І тут тренер ударив її по правій нозі, не боляче (хоча Лейла, після всього, що пережила з Озканом – болі не боялась). Ні він ударив, щоб привернути увагу дівчини.