Розділ 23.

Кабінет Орхана заливався ранковим світлом. Він застібав ґудзики сорочки, не поспішаючи, а в голові й далі перегортались учорашні події, мов хтось поставив їх на повтор.

Ніч видалася безсонною. Поговорити з Лейлою вчора він такі не зміг. Вона ще довго сиділа в ванній, а потім з’явився Джан. Малий був засмучений, схвильований: чому ніхто з родини не з’явився на вечерю? Чому всі стали такими мовчазними? У своєму звичному, дитячому, наївному пориві він простягнув Лейлі книжку — «Почитай мені, мамо» перед сном. І вона звичайно не могла відмовити.

Орхан сидів і чекав її повернення. Спочатку — в сподіванні. Потім — у роздратуванні. А згодом — в глухому сумніві. Її не було занадто довго. І тоді прийшло розуміння: вона не повернеться, бо таким чином намагається уникнути його.

Він встав і тихо, рушив до кімнати сина. Лейла спала, обіймаючи Джана. Спершу Орхан відчув сум. Але цей сум мав у собі безпорадність — бо навіть у спокої цієї кімнати він був зайвим.  

А потім… у ньому щось змінилось. Із глибини з’явилося інше почуття. Воно було тихим, лагідним, таким солодким. Орхан не міг його пояснити, дати йому назву. Але воно заповнило груди, наповнило тіло до країв.

І серед усього цього з’явилася думка. Тиха але вперта.

«Найпрекрасніша картина, яку я коли-небудь бачив: мій син і моя дружина сплять… мій син та… моя дружина».

Усмішка з’явилася на обличчі Орхана сама собою — ніжна, невловима. Він повільно підійшов до ліжка. Обережно поправив покривало щоб сину та дружині було тепло.

І не став залишатися.

Тихо, майже нечутно, Орхан вийшов із кімнати. За його спиною залишились двоє найдорожчих людей — і, можливо, вперше за довгий час — справжній спокій.

Тож ось так поглинутий думками Орхан стояв біля вікна й застібав ґудзики сорочки, коли почув, тихо відчинилися двері кімнати.

Він вийшов з кабінету.

Лейла стояла біля шафи.

Вона не повернулася. Лише спокійно, рівно — мов зазубрену фразу — кинула через плече:

— Ранок добрим не буває.

Він помовчав. Потім підійшов ближче, не наполягаючи, але зупинившись на відстані кількох кроків:

— Я вже не вперше чую від тебе ці слова. Поясни. Чому ранок добрим не буває?

— Тому що кожен новий ранок, який розпочинається, нагадує мені, що ще один день, я житиму в цьому маєтку. Маєтку, де або ранок починається зі сварки за сніданком, або день закінчується вечірнім скандалом. І так ще 12 років… —Вона відвела погляд. — Тому в цьому домі ранок добрим не буває.

Орхан нічого не відповів. Просто підійшов ближче і обійняв її. Він відчував всю тяжкість її перебування тут, але не хотів щоб Лейла страждала. Він не мав слів, їх важко підібрати, але Орхан хотів захистити дружину від всього, що могло зробити їй боляче. Тому вперше проявив такий порив і обійняв її.

Спершу вона напружилась. Інстинктивно, як людина, яка не готова до дотику. Тоді вона здалася. Її руки повільно опустилися вздовж тіла. Вона схилилась обличчям у його плече. І так вони стояли. Тихо. Довго.

— Лейло, я знаю, що тобі в цьому маєтку дуже важко.

Він робить паузу, не очікувано навіть для самого себе вдихнувши аромат її волосся.

— Але знай: я поряд. Я з тобою.

Після сніданку Орхан не дозволив охороні відвозити Лейлу. Навіть не пояснював нічого — просто взяв ключі й сказав, що сам її підвезе.

Вона не заперечувала.

Вони їхали мовчки. Але у цій тиші не було напруги.

Орхан іноді кидав погляди на Лейлу. Вона сиділа рівно, дивилась у вікно. Коли під’їхали до лікарні, він пригальмував біля головного входу.

— До побачення, Лейло, — сказав він. — Гарного дня.

Вона вже взялась за ручку дверцят, вже відкрила їх і була готова вийти… але щось у ній зупинилося. Вона озирнулась, повернулась до нього обличчям.

— У мене сьогодні ще нічне чергування.

Він провів її поглядом, коли вона вийшла й попрямувала до будівлі. Його серце билося швидше, ніж зазвичай. І Орхан не міг пояснити це точно чому саме. Просто… Вона ніби щойно зробила крок назустріч йому.

Але,  саме на цьому і закінчилися всі приємні моменти цього дня.

Орхан, злегка піднесений після ранкової зустрічі з Лейлою, вирушив до офісу. Там на нього чекали справи — звіти, документи, безкінечні зустрічі. Та найбільше його вимотувало не це. Сахра. Вона дзвонила знову й знову. Він не відповідав, скидав виклики, але вона вперто не здавалася. І от, коли вже сонце хилилося до заходу, а він збирався нарешті їхати додому, двері до офісу рвучко відчинилися.

— Що ти тут робиш? — здивовано запитав Орхан.

— Раз ти не береш слухавку і уникаєш мене, я змушена була прийти, — сухо відповіла Стахра.

— У мене немає часу. Кажи коротко.

Вона глянула на нього прямо, без емоцій:

— Коротко. Добре. Я вагітна.

Орхан мовчав. Його очі втупились у неї, а всередині — вибух.