Розділ 23.

Кабінет Орхана заливався ранковим світлом. Усе здавалося застиглим — ніби дім затамував подих, щоби не порушити тишу думок, що огортали Орхана.

Він застібав ґудзики сорочки, не поспішаючи, а в голові й далі перегортались учорашні події, мов хтось поставив їх на повтор. Він не міг зупинити цей внутрішній перегляд, не міг вигнати з пам’яті обличчя, слова, погляди.

Ніч видалася безсонною. Поговорити з Лейлою вчора він такі не зміг. Вона ще довго сиділа в ванній, а потім з’явився Джан. Малий був засмучений, схвильований: чому ніхто з родини не з’явився на вечерю? Чому всі стали такими мовчазними? У своєму звичному, дитячому, наївному пориві він простягнув Лейлі книжку — «Почитай мені, мамо» перед сном. І вона звичайно не могла відмовити.

Орхан сидів і чекав її повернення. Спочатку — в сподіванні. Потім — у роздратуванні. А згодом — в глухому сумніві. Її не було занадто довго. І тоді прийшло розуміння: вона не повернеться, бо таким чином намагається уникнути його.

Він встав і тихо, майже несвідомо, рушив до кімнати сина. Орхан прислухався біля дверей - тиша. Тоді він прочинив двері і зробив крок та  зупинившись на порозі, побачив їх.

Лейла спала, обіймаючи Джана, ніби прагнула захистити його від усього світу. Її білосніжне волосся спадало на подушку, її рука ніжно лежала на плечі хлопчика. Джан дихав рівно, щічки почервоніли від тепла і близькості матері.

Спершу Орхан відчув сум. Але цей сум мав у собі безпорадність — бо навіть у спокої цієї кімнати він був зайвим.

А потім… потім у ньому щось змінилось. Із глибини з’явилося інше почуття. Воно було тихим, лагідним, таким солодким. Орхан не міг його пояснити, дати йому назву. Але воно заповнило груди, наповнило тіло до країв.

І серед усього цього з’явилася думка. Тиха, майже шепочуча, але вперта.

«Найпрекрасніша картина, яку я коли-небудь бачив: мій син і моя дружина сплять… мій син та… моя дружина».

Усмішка з’явилася на обличчі Орхана сама собою — ніжна, невловима. Він повільно підійшов до ліжка. Обережно поправив покривало щоб сину та дружині було тепло.

І не став залишатися.

Тихо, майже нечутно, Орхан вийшов із кімнати. За його спиною залишились двоє найдорожчих людей — і, можливо, вперше за довгий час — справжній спокій.

Тож ось так поглинутий думками Орхан стояв біля вікна й застібав ґудзики сорочки, коли почув, тихо відчинилися двері кімнати. Потім — так само тихо зачинились.

Він вийшов з кабінету до кімнати.

Лейла стояла біля шафи. Дивилася на одяг, перебирала речі з механічною увагою. Все в її рухах було стриманим, зосередженим — як у людини, яка давно живе на внутрішньому автопілоті.

— Доброго ранку, — лагідно сказав Орхан.

Вона не повернулася. Лише спокійно, рівно — мов зазубрену фразу — кинула через плече:

— Ранок добрим не буває.

Він помовчав. Потім підійшов ближче, не наполягаючи, але зупинившись на відстані кількох кроків:

— Я вже не вперше чую від тебе ці слова. Поясни. Чому ранок добрим не буває?

Тепер вона розвернулась. Обраний одяг — сорочка, штани, жакет — вона акуратно поклала на ліжко. І тільки тоді подивилась йому просто в очі.

— Тому що кожен новий ранок, який розпочинається, нагадує мені, що ще один день, я житиму в цьому маєтку. — Вона говорить спокійно, без істерики. Просто констатація факту. — Маєтку, де або ранок починається зі сварки за сніданком, або день закінчується вечірнім скандалом. І так ще 12 років… —Вона відвела погляд. — Тому в цьому домі ранок добрим не буває.

Лейла знову взялася за одяг. Мовчки.

Орхан нічого не відповів. Просто підійшов ближче і обійняв її. Він відчував всю тяжкість її перебування тут, але не хотів щоб Лейла страждала. Він не мав слів, їх важко підібрати, але Орхан хотів захистити дружину від всього, що могло зробити їй боляче. Тому вперше проявив такий порив і обійняв її.

Спершу вона напружилась. Пружинисто, інстинктивно, як людина, яка не готова до дотику. Наче хотіла щось сказати, відсунутись. Але він продовжив лагідно втримувати її.

Тоді вона здалася. Її руки повільно опустилися вздовж тіла. Вона схилилась обличчям у його плече. І так вони стояли. Тихо. Довго.

— Лейло, — каже він тихо, майже на вухо, — я знаю, що тобі в цьому маєтку дуже важко. Я знаю, що це не твоя звична обстановка. Що тобі складно звикнути до всього, що відбувається тут.

Він робить паузу, не очікувано навіть для самого себе вдихнувши аромат її волосся.
— Але знай: я поряд. Я тут. Я з тобою.

Вона мовчить. Дихає повільно. Залишає голову на його плечі.

Минає ще кілька хвилин. І тільки потім, зовсім тихо, майже без голосу, вона каже:

— Мені треба збиратись на роботу.

Після сніданку Орхан не дозволив охороні відвозити Лейлу. Навіть не пояснював нічого — просто взяв ключі й сказав, що сам її підвезе.

Вона нічого не заперечувала.