Розділ 22.

Весільний вечір для кожного з родини Караглу закінчився по своєму. Для Орхана та Лейли на терасі з ноткою зближення. Для Селіма та Ясмін – першою шлюбною ніччю. Для Аджени хвилинами насолоди власним тріумфом. А що ж Айше? Вона втекла зі свята в самий його розпал і довго сиділа в темряві своєї кімнати. Її освітлювало лише місячне світло. Поглинута власними роздумами, Айше втратила лік часу. В голові крутились спогади переплітались з думками про майбутнє, якого вона так боялась.

«…скоро вона видасть і мене заміж… за того кого обере сама… я піду в його дім і тихо помиратиму там без кохання, без щастя…»

Сльози бриніли на її очах, душа розривалась. Вона не хотіла такого майбутнього. Тут погляд упав на телефон. Айше взяла його, довго тримала в руках. Вона знала — номер, який їй потрібен, був давно видалений. Їй змусили це зробити. Але серцю не на кажеш. Цей номер вона знала напам’ять, як молитву.

Вона повільно набрала знайомі цифри. У трубці — гудки. Один. Другий. Третій. Десь там, далеко, в іншому місті, інше життя на мить зупинилося.

— Айше? Мила... – голос був тихий, але такий знайомий, такий рідний.

Вона не привіталась. Не вибачалась. Не пояснювала. Просто запитала:

— Ти все ще хочеш втекти і одружитися зі мною?

Без роздумів.

— Так.

— Тоді я згодна.

— Я зараз у Стамбулі. Але вже завтра ввечері буду в тебе.

Айше точно знала де буде зустріч. Це було їхнє не перше таємне побачення. Мур, що оточував маєток, біля заднього двору впирався в гору і там було місце де можна перескочити у сам двір. Він уже чекав. Їхні погляди зустрілись — і цього вистачило. Більше не було слів, окрім головного:

— Завтра. Вранці тобі потрібно покинути маєток все інше я організую.

Вони обнялись — не як закохані з романів, а як ті, хто довго йшов крізь біль і нарешті знайшов одне одного попри все. Коли він поїхав, Айше залишилася стояти ще кілька хвилин. Вдихнула глибоко — це був її останній спокійний вдих перед тим, як усе закрутиться.

Вона повернулася до будинку і попрямувала до кімнати Лейли. Айше тихо постукала адже час був досить пізнім.

Двері відчинилися — і перед нею постав... Орхан.

— Айше? Все добре? Так пізно…

— Так, — відповіла вона спокійно. — Я хотіла поговорити з Лейлою. Завтра хочу разом з нею поїхати в торговий центр...

Його погляд затримався на ній. Він наче щось відчув.

— Заходь.

— Та ні, — сказала Айше м’яко. — Це ж ваша кімната, краще ми вийдемо на терасу.

До дверей підійшла Лейла.

—Поговим? — з натягнутою посмішкою сказала Айше.

— Звісно. — відповіла Лейла. Вона взяла шаль, щоб накинути поверх піжами.

Айше трохи постояла мовчки, наче збираючись із духом, а потім нарешті заговорила:

— Лейло... я маю сказати тобі щось важливе. Є один хлопець. Я дуже його кохаю. Але моя мама ніколи не дозволить мені бути з ним. Вона його не схвалює. А я боюся, що вона просто знайде мені чоловіка, як знайшли Селімові дружину. Без права вибору.

Айше опустила очі.

— Ми домовилися… що втечемо… Завтра… Одружимось. Але мені потрібна твоя допомога.

Лейла затамувала подих.

— Я скажу, що ми з тобою їдемо в торговий центр. Нас там забере Безмір. І ми — одружимось.

— Ти... серйозно? — запитала Лейла, не приховуючи емоцій.

— Так. Я більше не можу жити так. Я не витримаю такого життя. Прошу тебе, Лейло... Ти — єдина, кому я можу довіритися.

Лейла на мить задумалася. Вона бачила перед собою не просто Айше, а дівчину, яка бореться за своє кохання. Вона знала, скільки сміливості потрібно, щоб прийняти таке рішення.

— Добре, — мовила вона нарешті. — Я з тобою.

Айше заплющила очі й усміхнулася крізь сльози. А потім обійняла Лейлу як рідну.

Наступного ранку ніщо не виказувало напруги. Усе виглядало, як звичайний день.

Айше й Лейла разом піднялись на сніданок.

— Ми поїдемо в торговий центр, – сказала Айше мимохідь матері. — Треба трохи розвіятись, втомилась сидіти днями та ночами  в маєтку.

Мати лише кивнула.

У торговому центрі все було передбачувано: шум вітрин, дзвінкий регіт продавчинь, м’яке світло над полицями з одягом і побутовими дрібницями. Вони заходили до одного магазину, потім до іншого — поводилися так, ніби справді просто гуляють. Купили пару речей, зробили кілька селфі.

А потім, у вирі яскравих речей, людей і дзеркал, вони швидко звернули до службового коридору таким чином сховавшись від охорони Орхана. Двері. Інші двері. Вихід. Двір.

Там, із іншого боку торгового центру, вже чекав Безмір. Він стояв, спершись на капот, як і обіцяв. Тільки глянув на них, кивнув, мовчки відчинив дверцята — і вони поїхали.