Розділ 20.

Орхан прокинувся досить рано, але навіть не піднявся на сніданок. Він мовчки вдягнувся, вийшов із дому й сів у машину. Він знав, куди їде. І навіщо.

Сахра відчинила двері швидко, ніби відчула його ще на підході. В її погляді спалахнула надія, тепло, майже полегшення. Але Орхан дивився на неї інакше — стримано, холодно. Його голос був рівним і чужим:
— Нам треба поговорити.

У вітальні вони сіли на диван. Сахра ще не встигла торкнутися його руки, як він почав:

• Ми… я не можу більше цього продовжувати. Я одружений чоловік.

Сахра завмерла. Її очі, ще мить тому живі, поволі наповнились тривогою, потім — сльозами.

— Що ти маєш на увазі? Що ти говориш узагалі? — її голос зривався. — Ми можемо все ховати, як раніше. Я буду уважнішою, обережнішою, я клянусь… Прошу, не залишай мене!

Вона схопила його за руку, здавалося, вчепилася в нього як у єдину точку опори. Сльози котилися по її щоках, змішуючись із розпачем.

—Я не хочу, щоб навіть випадково хтось знову побачив. Я не можу так ображати Лейлу.

— Але чому тебе це взагалі має хвилювати? — вирвалось у неї. — Ти сам казав: ваш шлюб — лише формальність. Ти не любиш її, вона не любить тебе.

— Вона сказала мені… що якщо я з кимось — вона теж буде з кимось іншим.

Сахра відсахнулась. Її обличчя змінилося.

— То ось що тебе стримує? Не твоя совість, не почуття до мене… а страх, що Лейла з кимось буде?

Вона заплакала вже інакше — з образою, з криком:
— Ти залишаєш мене, бо не хочеш уявити її з іншим? Це справжня причина?

Орхан не відповів. Він дивився в підлогу, мовби не чув її. Але всередині щось обірвалось. Він знав: так, саме це і є тією причиною. Його тиха слабкість. Його тінь.

Сахра більше не благала. Її сльози стали мовчазними.

А він просто підвівся і пішов, не озираючись.

Але коли Орхан вийшов і двері зачинились за ним, Сахра не розбилась — вона скам’яніла. Її сльози висохли швидко. Їхнє місце зайняла не помста, ні — щось глибше. Холодне, мов лезо, рішучість.

Вона сиділа нерухомо кілька хвилин. А потім підвелась, пішла в ванну, вмила обличчя, перевдягнулась і поїхала на роботу.

І вже через пів години її каблуки лунко стукали по коридору лікарні. Вона навіть не постукала — просто відчинила двері до кабінету Лейли.

Лейла підвела очі, здивована:

— Доброго ранку, пані Сахро… Щось трапилося?

Сахра зачинила двері за собою, підійшла ближче й сказала прямо:
— Ти маєш знати. Так я мала стосунки з Орханом. І ці стосунки тривали вже дуже давно. Те, що ти бачила — це не випадковість і лише безневинна крихта того, що між нами відбувалось весь цей час.

На обличчі Лейли не було ні шоку, ні гніву. Лише легкий рух брови.

— І що з того? — спокійно відповіла вона.

— Хотіла щоб ти це знала, — жорстко кинула Сахра. — Бо, можливо, ти починаєш вірити, що він залишив мене заради тебе.

Лейла мовчала. Це прозвучало не як докір, а як попередження.

Сахра продовжила:

— Він тебе не кохає. І ніколи не покохає. Бо єдина жінка, яку він коли-небудь любив по-справжньому — це Есме.

— Ти прийшла, щоб сказати мені це? — тихо запитала Лейла.

— Я прийшла, щоб ти не робила тієї ж помилки, що й я. Не закохуйся в Орхана. Не сподівайся, що щось зміниться. Бо не зміниться.

На мить у кабінеті запала гнітюча тиша. Потім Сахра обернулась і вийшла, не сказавши більше ні слова.

Йдучи довгим коридором, вона не озиралася. Але в голові її крутилася одна єдина думка, як молитва, як наказ небу:

«О, Аллах, не дозволь їй підпустити Орхана до себе ближче. Відверни їх один від одного. Я благаю…»

Слова Сахри не відпускали Лейлу весь день. Вони гули в голові, як дзвін у порожній церкві: "Єдина, кого він коли-небудь любив — це Есме..."

Хто така ця Есме? Що за історія стоїть за нею?

Ці думки не давали спокою. Навіть Джан не зміг відволікти її ввечері — Лейла відповідала уривчасто, задумливо, і син швидко пішов у свою кімнату, залишивши матір наодинці з думками.

Пізно ввечері Лейла вийшла на терасу. Повітря було свіже, темрява — заспокійлива. Але всередині не було тиші. І саме тоді вона помітила Орхана — він сидів на дивані, мовчки вдивляючись у ніч.

Вона наблизилася повільно.

— Можна? — тихо спитала. — Можна я присяду?

— Звісно, — відповів він, не дивлячись на неї.

Лейла сіла поруч. Між ними було кілька хвилин мовчання. Нарешті вона озвалася:

— Я не знаю, як про це говорити… але маю питання.

— Якщо воно тебе мучить — просто задай, — сказав він тихо. — Я відповім.

— Сьогодні Сахра приходила до мого кабінету, — почала Лейла. — Вона сказала, що ти залишив її.