Розділ 19.

Життя ніколи не буває простим. Воно, наче океан — щойно вода стала прозорою після шторму, як раптом знову гірка хвиля накочує. Лейла знала це краще за інших.

Того дня в лікарні було спокійно. Лейла щойно повернулась з наради, коли в дверях її кабінету знову з’явився Атакант. Цього разу без солодощів, але з чимось не менш зухвалим — величезним букетом червоних троянд.

— Пташечко, ти не змінила думку? У нас з тобою може вийти дещо дуже гарне. Ти потрібна мені.

— Ви, здається, погано розумієте відмову, — сухо сказала Лейла. — Я вже все сказала минулого разу. Виходьте.

• Ох моя мила, Пташечко, скільки ти ще будеш бунтувати? Але нічого, я почекаю, прийде день і ти зненавидиш Орхана і всю його сімейку, так само сильно як і я. А потім з насолодою погодишся на співпрацю зі мною. Я ще прийду.

Атакан поклав букет на її стіл і, не сказавши більше ні слова, вийшов. А Лейла… Лейла піднялася, взяла квіти й тихо зітхнула. Знала: це не дарунок, це чергова спроба використати її. Вона дозволила собі декілька хвилин вдихати аромат квітів, потім вийшла з кабінету. На четвертому поверсі — онкогінекологія. Там жінки, які борються щодня. За себе, за своїх дітей, за мить життя без болю. Лейла зайшла до відділення, посміхнулась медсестрам, а потім — пацієнткам.

— Це для вас, — м’яко каже і простягає квітку, які дістала з букету кожній жінці яку зустріла у відділенні. — Просто тому що ви — прекрасні і надзвичайно сильні.

А тим часом, стоячи біля кавомата, Сахра бачила, як Атакант входить в хірургічний корпус. І, не вагаючись, набрала повідомлення:

«Він знову іде Лейли. З квітами.»

Орхан побачивши смс, навіть не відповів. Схожий на бурю в людському тілі, він буквально увірвався до кабінету Лейли.

— Знову? — голос глухий, але в очах вогонь. — Він знову приходив сюди?

Лейла не здригнулася, не здивувалася. Лише тяжко видихнула і випалила на одному диханні:

— Так. Приходив. Питав, чи я не передумала. Я сказала — ні. Сказав, що зайде ще. Приніс квіти, — додала. — І, між іншим, квіти я люблю дуже сильно. І вони були красиві. Дуже. Але — надто великий букет. Не помістився в мою крихітну вазу. От і все. Довелося віднести в лікарню, роздати чарівним пацієнткам.

Вона замовкла. Тиша. В повітрі — напруга, що дзвенить.

— А тепер згинь з моїх очей. Ти заважаєш мені працювати.

І, не чекаючи відповіді, розвернулась і вийшла.

Вона вже майже зайшла до оглядової, коли згадала про картку пацієнта. Розвернулась і саме в ту мить, Лейла побачила, як з її кабінету вийшов Орхан. Він ішов швидко. Та за мить його рух сповільнився: в кінці коридору стояла Сахра.

Лейла завмерла. Вона не чула, про що вони  говорили, але бачила їх чітко. Сахра зробила півкроку вперед, щось сказала з тією своєю м’якою, майже маслянистою посмішкою. Орхан відповів — коротко. Потім вона простягнула свої руки… і взяла його за руки.

Рух був точний, упевнений. Не друг до друга. Не підлегла до боса. А жінка — до чоловіка. У тій усмішці, у легкому нахилі голови, у тому, як вона потягла його за собою до свого кабінету — було щось надто особисте.

Лейла якось несвідомо попрямувала до того кабінету, в який тільки-но зайшли Орхан і Сахра.

Підійшовши вона підняла руку, щоби постукати.

Але пальці завмерли за мить до дверей. Вона стояла так кілька секунд. Потім важко видихнула й… просто натиснула на ручку такі не постукавши.

Двері відчинились.

Картина, що відкрилася перед Лейлою, зупинила її в часі.

Сахра цілувала Орхана.

Пристрасно.

Вони не помітили її одразу. Та коли двері прочинились, обидвоє озирнулися.

Лейла не сказала нічого. Просто стояла. Ані здивування, ані злості, ані болю. Потім — спокійний, вона зачинила двері… і пішла.

Кров бухкала в скронях. Вона не чула нічого — ні шуму, ні слів, ні звуків коридору. Лише глухе биття свого серця.

Вона відчинила двері оглядової і увійшла.

Пацієнт уже чекав. Та вона навіть не встигла заговорити до нього, коли за її спиною з’явився Орхан.

Вона не чула його кроків, але він ішов за нею.

Лейла вдихнула і сказала рівно, чітко, лікарським тоном:

— Пане Караглу, ви не працівник лікарні, тому не маєте права перебувати в оглядовій.

— Це не має значення, — різко відповів Орхан. — Ми маємо поговорити. Зараз.

— Ми поговоримо з вами вдома. Вийдіть.

Вона навіть не підвищила голосу. Відвернулася до пацієнта і почала оглядати його.

І він зрозумів — вона сказала останнє слово.

Увесь день Лейла проходила мов у тумані. Вона машинально виконувала свої обов’язки. Але думки — як зірвані вітром аркуші — літали в голові безладно.

Дякувати Богу, сьогодні не було операцій.

День закінчився для неї спокійно — принаймні, зовні.