Розділ 19.

Життя ніколи не буває простим. Воно, наче океан — щойно вода стала прозорою після шторму, спокійною, як раптом знову гірка хвиля накочує, змиваючи все, що ти тільки-но встигла вирівняти. Лейла знала це краще за інших.

Того дня в лікарні було спокійно. Лейла щойно повернулась з наради, коли в дверях її кабінету знову з’явився він. Атакант. Цього разу без солодощів, але з чимось не менш зухвалим — величезним букетом червоних троянд.

— Пташечко, — знову почав з тієї ж нотки впевненого флірту, — ти не змінила думку? У нас з тобою може вийти дещо дуже гарне. Ти потрібна мені.

— Ви, здається, погано розумієте відмову, — сухо сказала вона, навіть не зиркнувши на букет. — Я вже все сказала минулого разу. Виходьте.

- Ох моя мила, Пташечко, скільки ти ще будеш бунтувати? Але нічого, я почекаю, прийде день і ти зненавидиш Орхана і всю його сімейку, так само сильно як і я. А потім з насолодою погодишся на співпрацю зі мною. Я ще прийду. Гарного дня, моя чарівна Колібрі.

Лейла мовчала, щось в серці щеміло і нашіптувало, що він може бути правим. Атакан поклав букет на її стіл і, не сказавши більше ні слова, вийшов. А Лейла… Лейла піднялася, взяла квіти й тихо зітхнула. Знала: це не дарунок, це чергова спроба вторгнення. Вона дозволила собі декілька хвилин вдихати аромат квітів, потім вийшла з кабінету, пройшлася коридорами до ліфта, натиснула кнопку. На четвертому поверсі — онкогінекологія. Там жінки, які борються щодня. За себе, за своїх дітей, за мить життя без болю. Лейла зайшла до відділення, посміхнулась медсестрам, а потім — пацієнткам.

— Це для вас, — м’яко каже і простягає квітку, які дістала з букету кожній жінці яку зустріла у відділенні. — Просто тому що ви — прекрасні і надзвичайно сильні.

А тим часом, стоячи біля кавомата, Сахра бачила, як Атакант входить в хірургічний корпус. І, не вагаючись, набирає повідомлення:

«Він знову іде до Лейли. З квітами.»

Відправила.

Орхан побачивши смс, навіть не відповів. Уже за хвилину він виходив із авто під корпусом. Схожий на бурю в людському тілі, він буквально вривається до приймальні, потім у двері Лейли — без стуку, без попередження.

— Знову? — голос глухий, але в очах вогонь. — Він знову приходив сюди?

Лейла не здригнулася, не здивувалася. Лейла тяжко видихнула, нарешті випалила на одному диханні:

— Так. Приходив. Питав, чи я не передумала. Я сказала — ні. Сказав, що зайде ще. Приніс квіти, — додала. — І, між іншим, квіти я люблю дуже сильно. І вони були красиві. Дуже. Але — надто великий букет. Не помістився в мою крихітну вазу. От і все. Довелося віднести в лікарню, роздати чарівним пацієнткам.

Вона замовкла. Тиша. В повітрі — напруга, що дзвенить.

— А тепер згинь з моїх очей. Ти заважаєш мені працювати, — сказала просто й спокійно.

І, не чекаючи відповіді, розвернулась і вийшла. Стук її підборів лунав у коридорі впевнено й твердо. Вона прямувала до оглядової кімнати.

Вона вже майже зайшла до оглядової, коли згадала про картку пацієнта. Розвернулась, пройшла кілька кроків назад до рецепції, нахилилася, щоби взяти документи. І саме в ту мить, Лейла побачила, як з її кабінету вийшов Орхан. Він ішов швидко, навіть трохи розгублено, як людина, яка тільки-но програла в поєдинку, але ще не зрозуміла, як саме. Вже за мить його рух сповільнився: в кінці коридору стояла Сахра.

Лейла завмерла. Вона не чула, про що ті двоє говорили, але бачила їх чітко. Сахра зробила півкроку вперед, щось сказала з тією своєю м’якою, майже маслянистою посмішкою. Орхан відповів — коротко. Потім вона простягнула свої руки… і взяла його за руки.

Лейла не моргнула.

Рух був точний, упевнений. Не друг до друга. Не підлегла до боса. А жінка — до чоловіка, з яким уже щось було. Або щось починалося. У тій усмішці, у легкому нахилі голови, у тому, як вона потягла його за собою до свого кабінету — було щось надто особисте.

Лейла якось несвідомо попрямувала до того кабінету, в який тільки-но зайшли Орхан і Сахра.

Підійшовши вона підняла руку, щоби постукати.

Але пальці завмерли за мить до дверей. Вона стояла так кілька секунд — ніби намагалась почути щось крізь тишу. Потім важко видихнула й… просто натиснула на ручку такі не постукавши.

Двері відчинились.

Картина, що відкрилася перед Лейлою, зупинила її в часі. Вона навіть не ступила за поріг — лиш завмерла, мов закам’яніла статуя.

Сахра цілувала Орхана.

Не просто формально, не випадково. Пристрасно. Її губи торкалися його з такою знайомою ніжністю, ніби це була вже не перша зустріч. Одна рука ковзала йому по грудях, інша — заплуталась у волоссі, тягнучи його ближче. Вони не помітили її одразу. Та коли двері прочинились, обидвоє озирнулися.

Їхні погляди перетнулися. Троє. На мить — вічність.

Лейла не сказала нічого. Просто стояла. Лице — як маска. Ані здивування, ані злості, ані болю. Лише камінь. Потім — спокійний, майже повільний рух: вона зачинила двері… і пішла.

Кров бухкала в скронях. Вона не чула нічого — ні шуму, ні слів, ні звуків коридору. Лише глухе биття свого серця, що раптом стало важким, мов залізо.