Розділ 17.

Ніч спустилася на місто, і так само тихо оповила темрявою маєток Караглу. Після довгого, виснажливого робочого дня Орхан разом із братом повернувся додому. Авто, ледь чутно загуркотівши колесами по гравію під’їзної доріжки, зупинилося біля центрального входу.

Селім, одразу піднявся сходами до своєї кімнати, і Орхан, так само втомлений, попрямував до себе. Він очікував побачити в кімнаті Лейлу, але кімната була порожня. «Може, у кабінеті», — припустив він, хоча за весь час що вони живуть разом вона до кабінету жодного разу не заходила. Орхан прочинив двері до кабінету, проте і він теж виявився безлюдним.

— Де ти? — ледь чутно пробурмотів він і рушив до кімнати Джана. Але й там її не було, хлопчик уже мирно спав у своєму ліжку один.

Орхан відчув, як його легка настороженість переростає в хвилювання. «Можливо, вона вирішила піднятися на терасу? Чай, кава, трохи свіжого прохолодного повітря…» — він швидко піднявся нагору.

Та й на терасі диван і крісла залишалися пустими. Лейли не було.

«Сад, гойдалки…» — майнула думка. Вона часто проводила там час, так само як і Джан. Орхан майже поспіхом спустився вниз і вийшов у сад. Але й гойдалки хитав лише вітер.

Тривога в грудях стала щільною, як камінь. Орхан дістав телефон, уже збираючись набрати її номер, але на півдорозі до будинку зустрів Айшу.

— Слухай, ти, випадково, не бачила Лейлу? Вона не в тебе в кімнаті? Може, ви вирішили поспілкуватися? — запитав він.

Айша здивовано підняла брови:

— Ні. В мене її немає. Вона сьогодні на нічному чергуванні, ти не знав — відповіла вона буденно.

Слова сестри вдарили Орхана сильніше, ніж він очікував. Лейла знову поїхала, не сказавши йому ні слова.

—Ні вона говорила, але сьогодні дуже важкий день  на фірмі, вилетіло з голови. Дякую, що нагадала. На добраніч! — збрехав Орхан, йому було прикро і навіть соромно, що він глава родини, якого не слухає власна дружина.  

Невдовзі Орхан в’їжджає на парковку лікарні, швидким кроком іде лікарняними коридорами, прямо до кабінету Лейли. Двері відчиняються — але її там немає. Порожній стіл, акуратно складені папери на полицях… і Лейли немає. Напруження зростає, в скронях починає глухо стукати кров.

Орхан різко повертає в бік ресепції:

— Де Лейла Караглу? — його голос звучить твердо, майже наказово.

Медсестра, не піднімаючи очей від журналу, відповідає спокійно:
— Вона сьогодні чергує в приймальному відділенні, у кабінеті чергового лікаря.

Він навіть не дякує, просто розвертається і йде далі. Коридор здається занадто довгим. Нарешті він ривком відчиняє двері потрібного кабінету.

— Чому ти мені не сказала, що сьогодні на нічному чергуванні? — слова вириваються одразу, без вітання, без паузи.

Лейла піднімає голову від документів, на обличчі — щира здивованість:
— Орхан?... Ну… Я думала, ти все одно не ночуватимеш удома, в принципі як завжди, тому вирішила, що моєї відсутності ти й не помітиш. Крім того за необхідності перед тобою прозвітують охоронці, які завжди їздять зі мною.

Вона робить коротку паузу, дивиться на нього з легким подивом:
— А хто тобі сказав, що я тут?

— Айша, — коротко відповідає він.

На обличчі Лейли з’являється ледь помітна усмішка:

— Дивно. А чому не пані Сахра?

Ці слова б’ють у нього несподівано сильно. Напруга в плечах зростає, він навіть робить півкроку назад:

— А чому Сахра має мені про це говорити?

Лейла повільно відсуває стілець, встає, її погляд стає глибшим, майже пронизливим:
— Я давно все знаю, Орхан. Не прикидайсь, що не розумієш.

Серце ніби провалюється вниз. Усередині виникає хаотичний спалах думок: Вона знає… Вона все знає про мене й Сахру... Про ті ночі… Про…

— Звідки? — виривається майже шепотом.

Лейла посміхається м’яко, але її очі говорять більше, ніж слова:
— Бо я у тебе дуже розумна і спостережлива. Я давно все зрозуміла. Ще після того, як Атакан приходив із солодощами в мій кабінет. Тому не має сенсу тобі робити таке здивоване обличчя. Орхан, навіщо щось приховувати, та й непотрібно було, ми ж домовились про чесність у відносинах.

Орхан завмирає. Він не розуміє, до чого тут Атакан, але відчуває, як всередині зростає напруга:

— Як?... Як ти здогадалася?

Лейла злегка нахиляє голову, говорить тихо, але з тією ж загадковістю:
— А хто ж як не вона? Охорона завжди залишається за межами лікарні, вони точно не знали, що приходив Атакан. А от Сахра — друг вашої родини і працює всередині лікарні. Більше нікому було тобі про все розповісти.

Вона робить крок ближче й додає майже грайливо, але її слова різкі:
— Я одразу зрозуміла, що вона — твої очі, тут в лікарні. Вона стежить за мною. Вона твій шпигун.

Лейла підморгує. І в цьому жесті є щось тривожне, майже небезпечне.

Орхан ледь помітно видихнув. Вона не знає. Вона думає лише про Сахру як про спостерігача. Але не про нас… не про те, що між нами було.