Розділ 17.

Ніч спустилася на місто, і так само тихо оповила темрявою маєток Караглу. Після довгого, виснажливого робочого дня Орхан разом із братом повернувся додому. Авто, ледь чутно загуркотівши колесами по гравію під’їзної доріжки, зупинилося біля центрального входу.

Селім, одразу піднявся сходами до своєї кімнати, і Орхан, так само втомлений, попрямував до себе. Він очікував побачити в кімнаті Лейлу, але кімната була порожня. «Може, у кабінеті», — припустив він, хоча за весь час що вони живуть разом вона до кабінету жодного разу не заходила. Орхан прочинив двері до кабінету, проте і він теж виявився безлюдним.

— Де ти? — ледь чутно пробурмотів він і рушив до кімнати Джана. Але й там її не було, хлопчик уже мирно спав у своєму ліжку один.

Орхан відчув, як його легка настороженість переростає в хвилювання. «Можливо, вона вирішила піднятися на терасу? Чай, кава, трохи свіжого прохолодного повітря…» — він швидко піднявся нагору.

Та й на терасі диван і крісла залишалися пустими. Лейли не було.

«Сад, гойдалки…» — майнула думка. Орхан майже поспіхом спустився вниз і вийшов у сад. Але й гойдалки хитав лише вітер.

Тривога в грудях стала щільною, як камінь. Орхан дістав телефон, уже збираючись набрати її номер, але на півдорозі до будинку зустрів Айшу.

— Слухай, ти, випадково, не бачила Лейлу?

Айша здивовано підняла брови:

—Вона сьогодні на нічному чергуванні, ти не знав?

Слова сестри вдарили Орхана сильніше, ніж він очікував. Лейла знову поїхала, не сказавши йому ні слова.

—Ні вона говорила, але сьогодні дуже важкий день  на фірмі, вилетіло з голови. Дякую, що нагадала. На добраніч! — збрехав Орхан. 

Невдовзі Орхан в’їхав на парковку лікарні, швидким кроком пройшов лікарняними коридорами, прямо до кабінету Лейли. Але її там немає. Порожній стіл, акуратно складені папери на полицях…

Орхан різко повертає в бік ресепції:

— Де Лейла Караглу?

Медсестра, не піднявши очей від журналу, відповіла:

— Вона сьогодні чергує в приймальному відділенні, у кабінеті чергового лікаря.

Коридор здається занадто довгим. Нарешті він ривком відчинив двері потрібного кабінету.

— Чому ти мені не сказала, що сьогодні на нічному чергуванні?

Лейла підняла голову, на обличчі — щира здивованість:

— Орхан?... Ну… Я думала, ти як завжди не ночуватимеш удома, тому вирішила, що моєї відсутності ти й не помітиш. Крім того за необхідності перед тобою прозвітують охоронці, які завжди їздять зі мною.

Вона зробила коротку паузу:

— А хто тобі сказав, що я тут?

— Айша.

На обличчі Лейли з’являється здивування:

— Дивно. А чому не пані Сахра?

— А чому Сахра має мені про це говорити?

Лейла повільно відсунула стілець. Встала. Її погляд стає пронизливим:

— Я давно все знаю, Орхан. Не прикидайсь, що не розумієш.

Серце ніби провалилось. Усередині Орхана виник хаотичний спалах думок: Вона знає… Вона все знає про мене й Сахру... Про ті ночі… Про…

— Звідки? — виривається майже шепотом.

Лейла посміхнулась м’яко, але її очі говорять більше, ніж слова:

—Я давно все зрозуміла. Ще після того, як Атакан приходив із солодощами в мій кабінет. Тому не має сенсу тобі робити таке здивоване обличчя. Орхан, навіщо щось приховувати, та й непотрібно було, ми ж домовились про чесність у відносинах.

Орхан завмирає. Він не розуміє, до чого тут Атакан, але відчуває, як всередині зростає напруга:

— Як?... Як ти здогадалася?

Лейла злегка нахиляє голову, говорить тихо, але з тією ж загадковістю:

— А хто ж як не вона? Охорона завжди залишається за межами лікарні, вони точно не знали, що приходив Атакан. А от Сахра — друг вашої родини і працює всередині лікарні. Більше нікому було тобі про все розповісти.

Вона робить крок ближче й додає майже грайливо, але її слова різкі:

— Я одразу зрозуміла, що вона — твої очі, тут в лікарні. Вона стежить за мною. Вона твій шпигун.

Орхан ледь помітно видихнув. Вона не знає. Вона думає лише про Сахру як про спостерігача. Але не про нас… не про те, що між нами було.

Напруга, яка щойно стискала його груди, трохи спала.

— Гарного тобі чергування, — сказав він рівним голосом і вийшов із кабінету.

Кроки Орхана були швидкі, але всередині він уже не відчував тієї паніки. Він сів у машину, завів двигун і попрямував до квартири Сахри.

Уже за пів години він сидів на її дивані. Спина відкинута назад, руки розкинуті на спинку дивана, погляд спрямований у порожнечу. Він ніби був тут тілом, але думками залишався десь далеко.

Сахра вийшла з іншої кімнати, подивилася на нього й одразу зрозуміла — він занурений у свої думки. Вона підійшла ближче, сіла до нього, торкнулася його губ своїми. Спершу обережно, майже ніжно. Потім її поцілунки стали сміливішими. Вона розстібнула перші ґудзики його сорочки, її руки ковзнули нижче.