Розділ 15.

Після складної операції, Лейла ще трохи затрималась у своєму кабінеті. За звичкою, вона переглянула післяопераційну медичну картоку, звірила записи, підписала необхідні документи. Потім попрямувала до реанімації, де лежав Селен. Хлопець спав спокійно, його дихання було рівним. Лейла перевірила показники на моніторі й усміхнулась — він скоро одужає.

У коридорі на неї вже чекали батьки Селена. Вони дякували їй знову і знову, але вона лише скромно кивала, злегка втомлено посміхаючись.

Робочий день добігав кінця. Лейла вийшла з лікарні, але замість знайомого водія-охоронця вона побачили Орхана.

Він сперся на авто, руки схрещені на грудях, обличчя серйозне, але очі усміхались. Побачивши Лейлу, він рішуче підійшов, відкрив передні дверцята:

— Поїхали?

— Орхан? — дівчина зупинилась за кілька кроків. — А де...

— Сьогодні я твій водій, — перебив він, коротко посміхнувшись.

Здивована Лейла сіла до авто. Дорогою Орхан був якось особливо легкий на розмову. Він дякував їй за порятунок Селена, згадав, що Угур уже забрав Селіма з відділку, і що зараз він — вдома.

Коли машина зупинилася перед маєтком, їх уже чекали.

До Лейли підійшли Аджена, Айша та Селім, щоб подякувати. Ця щирість застала Лейлу зненацька. Тому майже одразу попрямувала до своєї кімнати, щоб перевдягтись. Інші, перекинувшись ще кількома словами, також почали розходитись по кімнатах.

Але раптом двері відчинились із гучним клацанням. Лейла вискочила з кімнати.

— Орхан! Орхан!

Чоловік із посмішкою підійшов до Лейли в кімнату.

— Це що? — запитала вона, вказуючи на величезне ліжко, що стояло посеред кімнати, де раніше було інше.

Ліжко дійсно вражало — масивне, широке, з м’яким, оксамитовим підголовником у кольорі мокко, а поверх нього — величезний подарунковий бант червоного кольру.

— Ліжко, — просто відповів Орхан.

— Я це бачу, — склала руки на грудях Лейла. — Але навіщо? Чому? І де моє крісло?

Орхан заклав руки за спину і неквапливо почав говорити:

— Я вирішив, що досить спати в тому кріслі. Тобі потрібно нормально відпочивати. А оскільки ти не хотіла лягати в ліжко, в якому вже спав я, то… ось. Я дарую тобі це ліжко. Воно твоє. І в ньому спатимеш тільки ти.

— Але я тебе не просила! — одразу заперечила Лейла. — Мені й у кріслі було нормально. Не потрібно за мене хвилюватися!

Це, схоже, зачепило Орхана. Його погляд потемнів.

— Я не за тебе хвилююся! — з гіркотою відповів він. — Я хвилююся за твоїх пацієнтів. Їм потрібен зосереджений, зібраний лікар, у якого не тремтітимуть руки від недосипу. Який не втратить рівновагу в операційній, бо спав сидячи. Тому ти спатимеш в цьому ліжку. І крапка.

Лейла знітилась. З її впевненості не залишилось і сліду.

— Ну а крісло… навіщо забрав?

— Щоб перестрахуватись, що ти в ньому не спатимеш.

Орхан вже рушив до дверей, але зупинився. Повернув голову і з лукавою усмішкою додав:

— І як будеш зі мною чемною дівчинкою — крісло я тобі поверну.

І вийшов.

Лейла залишилась сама, стоячи перед своїм новим ліжком. Її емоції змішались у густий клубок — розгубленість… образа… ніжність…

Після вечері Орхан ще довго залишався в кабінеті, занурений у думки. Але думки були не про роботу.

Зрештою він підвівся. Взяв ключі зі столу — збирався їхати до Сахри. Він проченив двері до кімнати щоб пройти. Світло всередині було приглушеним, м’яке тепло нічної лампи ледь торкалось стін.

Лейла спала… В ліжку. Її голова спокійно лежала на одній подушці, а іншу вона міцно обіймала, притиснувши до себе, ніби щось дуже дороге. Її волосся розсипалось по подушці, а дихання було глибоким і рівним.

Вона виглядала такою… мирною.

Орхан завмер у дверях, ніби боючись зруйнувати цю тишу. Просто дивився. Довго.

Потім підійшов ближче, акуратно взяв одіяло і накрив їй плечі.  Він ще мить постояв біля неї, затримав погляд на її обличчі, а тоді повернувся до кабінету, повільно дістав із кишені телефон і, трохи помовчавши, написав коротке повідомлення:

«Напружений день. Не чекай.»

Кинув телефон на стіл.

А тоді ліг на диван. Закрив очі.

І вже за кілька хвилин сон накрив його — глибокий, але дивно спокійний.