Розділ 14.

Усю дорогу на зустріч Орхан провів мовчки, занурений у думки. Все плуталося — смерть брата, він тепер батько та чоловік, він має дбати та захищати їх, а вона… взяла і пішла працювати…  і цей шопінг ще й… лікарня Атакана, його зухвала гра, в якій той використовував Лейлу, щоб зачепити Орхана. Але що злило найбільше — це легковажність самої Лейли. Вона жартувала, тоді як ситуація вимагала серйозності. Вона відкинула договір… бо не сподабались умови… Як могла так просто, так безцеремонно жартувати з ним... І скільки ще вона збирається спати в тому клятому кріслі?

"Уперта", — подумав Орхан: — "і така красива..."

Він одразу зупинив себе.

—Просто вперта. От і все, — стиха буркнув, ніби виправдовуючись перед собою.

Авто неслося вузькою дорогою поміж розпеченого каміння й пилу. Поряд сидів брат, мовчазний, зосереджений. Вони прямували на зустріч — до таких самих, як і він: власників земель, голів родин, що володіли цими пустельними краями з покоління в покоління.

Бізнес Орхана, як і справи більшості інших кланів у цих краях, був не зовсім законним. Зовні — земля, врожаї, поставки. Але всередині — угоди, які не оформлюються на папері, охоронці без імен, готівка в сейфах, що не обліковується ні в жодному банку. Саме про це сьогодні й мала йти розмова: нові правила, нові обмеження. І Орхан мав бути готовий. Він завжди був готовий.

Але сьогодні — думки розсипались, мов пісок у долонях. Його мозок відмовлявся зосередитися на цифрах, схемах, межах та ризиках.

— Ну що за дитячі жарти?.. — пробурмотів він собі під ніс, схилившись на підголівник.

"— Може, ти просто хотів спробувати солодощі, які приніс Атакан..." — вона сказала це з тією своєю іронічною ноткою, і Орхана перекосило знову.

І чому вона завжди така вперта? Чому така красива, навіть коли дратує?

— Просто вперта, — знову буркнув Орхан.

Попереду вже було видно величезний ресторан на схилі — місце, де зустрічалися глави родин. Пил здіймався з-під коліс, а день тільки починався.

Лейла приїхала до лікарні. Але про роботу не могло бути й мови — жодного пацієнта, жодного виклику. Вона поблукала поверхами, зупинялась біля вікон, слухала як десь у глибині будівлі монотонно гудить апарат ШВЛ, і врешті-решт, у відчаї пішла до свого кабінету.

— Добре, — мовила, — раз немає практики, вчитиму теорію. Не можна втрачати час дарма.

Вона сіла за стіл, увімкнула планшет і відкрила англомовні медичні журнали. Тексти про нові протоколи, хірургічні підходи, аналізи клінічних випадків — усе це поглинало її, вона втікала від реальності в острів фахової впевненості.

Вона не помітила скільки промайнуло часу.

Раптом — різкий стукіт, і двері розчинились.
— Пані Лейло! — у кабінет буквально влетіла медсестра. — Вас терміново просять взятися за операцію! Два інших хірурги недоступні: один полетів до Стамбула на конференцію, другий тільки-но почав іншу термінову операцію. А зараз везуть пораненого чоловіка — стан важкий!

Лейла миттєво підхопилася з місця.

— Готувати операційну! — кинула вона, вже виходячи з кабінету.
Пульс пришвидшився, свідомість зосередилась.

Орхан прибув на місце зустрічі трохи раніше, ніж зазвичай.

В дворі та під арками вже стояли чоловіки — міцні постаті в строгих костюмах, із втомленими, пильними очима. Всі знали один одного, і кожен знав про кожного більше, ніж варто було б. Вітались коротко, сухо.

Розбившись на малі групи, вони одразу поринули у тихі розмови.

Орхан щойно ступив у затінок аркади, як перед ним з’явився Атакан.
Він усміхався, розслаблено, ніби справді радів зустрічі.

— Я так радий, що твоя Пташечка тепер працює зі мною, — сказав він з удаваною щирістю.

Орхан зупинився. Його погляд потемнів.

— Не називай її так, — коротко відповів він, стискаючи щелепу.

Атакан знизав плечима й нахилився трохи ближче:

— Але ж вона справжня Колібрі. Маленька, яскрава, з тату… Тільки "пташечкою" я її й буду називати.

Орхан відвернувся. Стиснув кулаки в кишенях. Цьому місцю не личили емоції. Тут важив лише контроль. І сила. І той, хто перший зривався — програвав.

Зрештою, всі, хто мав бути, прибули. Чоловіків запросили до великої зали. За довгим столом уже були розставлені солодощі — пахлава, рахат-лукум, фісташки в меді. Потім подали чай — міцний, гарячий, з димком.

Розмова почалась спокійно. М’який тон, стримані формулювання, дипломатія.  Але чим далі, тим більше напруга наростала. Кожне слово звучало трохи гучніше, кожен жест — трохи жорсткіше. І ось уже хтось піднявся зі стільця. Перший пістолет з’явився в повітрі, за ним — другий. І раптом у кожного в руці опинилася зброя. Ніхто ще не стріляв, але кожен був готовий.

Орхан піднявся.

— Це безглуздо, — його голос був спокійним, але гострим, як ніж. — Ми зібралися говорити, а не стріляти. Хай зброя буде тут, на столі. Поки ми говоримо — вона мовчить.