Розділ 12.

Вранці Орхан, як завжди, повернувся до маєтку. Двері відчинились без скрипу, у домі панувала незручна тиша. Він піднявся сходами вгору й зайшов до кімнати. Погляд одразу зупинився на порожньому кріслі. На стільчику для ніг лежав акуратно складений плед — той самий, яким він учора вкрив Лейлу.

У ванній шуміла вода.

Вона вже прокинулася.

За кілька хвилин Лейла вийшла. Волосся ще вологе, шкіра бліда. Під очима — тіні, що ніби в’їлися в неї за ніч. Втома, тривога, безсоння — усе написано на її обличчі.

— Доброго ранку, — сказав Орхан, стоячи біля вікна.

— Ранок добрим не буває, — відповіла вона, не дивлячись у його бік, і пройшла повз нього до шафи. Почала обирати одяг, мовчки.

Він обернувся.

— Ти погано виглядаєш, — сказав. — Почни вже нарешті спати в ліжку. Там нова постіль. І, до речі, крім мене в ньому нікого не було.

Лейла зупинилася на мить, а тоді повільно повернула голову до нього. Погляд — колючий, змучений.

— Мені достатньо, що ти в ньому спав. Ще заражусь твоєю пихатістю і чванливістю через постіль. Я в твоє ліжко не ляжу! Таким був договір.

Він зітхнув.

— Крісло теж моє. І я в ньому теж сидів, а одного разу заснув п’яним. Але ж в кріслі ти спиш.

— Ну, — знизала плечима Лейла, — раз так, то можу лягати й на коврику поряд з ліжком мого сина. Чи ти й там уже встиг поспати?

Не чекаючи відповіді, вона зникла з речами у ванній.

Орхан залишився сам. Кілька секунд він стояв мовчки, стискаючи щелепи, а тоді різко відчинив шафу, дістав свіжу сорочку та пішов до кабінету — переодягатись у тиші, подалі від її слів.

Переодягнувшись, Лейла тихо зайшла до кімнати сина. Хлопчик уже прокинувся й сонно посміхнувся їй. Вона обійняла його, довго й ніжно, ніби хотіла захистити від усього, що тривожить її саму. Поцілувала в лоб, провела пальцями по щічці та неслухняному кучерявому волоссі.

— Гарного тобі дня, мій любий. Будь хоробрим, як завжди, — прошепотіла йому на вушко.

— Ти теж, мамо, — пробурмотів він.

Вона ще мить постояла, затискаючи біль у грудях, а потім розвернулась і вийшла.

На другий поверх, до зали для сніданку, вона не піднялася. Навіщо? За тим столом її ніхто не чекає. Там — чужі. Їхня родина — не її родина. І вона для них — не більше ніж незручна тінь у їхньому домі.

Вона відкрила двері маєтку й вийшла. На подвір’ї вже чекав автомобіль. Лейла сіла в машину, не озираючись. Коли авто рушило, вона вперлася лобом у холодне скло вікна.

Усередині не було ні сліз, ні жалю. Лише тиша. Вперта, колюча, як пустеля, в яку вона сама себе заслала.

День у клініці мав бути тихим. Пацієнтів не було — і не могло бути. Аджена подбала про це ще до того, як Лейла переступила поріг цієї лікарні. Місто шепотіло за спиною, люди відверталися, колеги лікарі не віталися.

Вона сиділа за столом, втупившись у екран планшета. Канадський лікар писав про новітні підходи до реабілітації після черепно-мозкових травм. Але Лейла майже не бачила слів — вони зливалися в сіре тло.

Раптово — стукіт у двері.

— Увійдіть, — промовила вона.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов незнайомий чоловік. Середнього зросту, гладко поголений, в костюмі в сіро-блакитну клітинку. На шиї — ледь помітна родимка, як крапка в кінці речення. В руці — плетений кошик, наповнений розкішними східними солодощами.

— Добрий день, пані Лейло! — пролунав його голос, надто веселий для цього місця. — Радий вітати вас у моїй лікарні. Я — Атакан.

Він поставив кошик на стіл і простягнув руку. Лейла підвелася, але його руку не потиснула.

— Я чула про вас, — сказала холодно. — І нічого з цих чуток не було приємним. Навіщо ви прийшли?

Атакан опустив руку після короткої паузи. Посмішка не зникла.

— Привітати вас. З тим, що ви нарешті знайшли роботу.

— А навіщо ви взяли мене на неї? — голос її затвердів. — Кажуть, я поганий лікар. І ще й дружина вашого ворога.

— Тому й взяв, — не моргнувши відповів він. — Щоб позлити Орхана. І всю родину Караглу.

— Ясно, — мовила Лейла тихо. — Ну що ж. Дякую... і до побачення.

— Ви не надто привітні, — усміхнувся він ще ширше. — Це повітря в маєтку Караглу так впливає? Я ж з добром прийшов. Ось — солодощі. Чи ми не можемо бути хорошими друзями та колегами? Я думаю, з нас вийдуть гарні партнери.

Він підморгнув.

Лейла спокійно взяла кошик із солодощами, пройшла до смітника й викинула його.

— Ми ніколи не будемо партнерами. Якщо ви найняли мене тільки заради цього цирку — можете звільнити мене просто зараз.

На мить Атакан задумався, потім знизав плечима.

— Ти норовлива. Мені такі подобаються. Але ні — я не звільню тебе. Навіть якщо ти не скажеш мені й доброго ранку — мені досить знати, як Орхана корчить від злості, від того що він знає, хто твій шеф.