Розділ 12.

Вранці Орхан, як завжди, повернувся до маєтку. Він піднявся сходами вгору й зайшов до кімнати. Погляд одразу зупинився на порожньому кріслі. На стільчику для ніг лежав акуратно складений плед.

У ванній шуміла вода.

Вона вже прокинулася.

За кілька хвилин Лейла вийшла. Волосся ще вологе, шкіра бліда. Під очима — тіні. Втома, тривога, безсоння — усе написано на її обличчі.

— Доброго ранку, — сказав Орхан.

— Ранок добрим не буває, — відповіла вона, не дивлячись у його бік, і пройшла повз нього до шафи. Почала обирати одяг.

Він обернувся.

— Ти погано виглядаєш. Почни вже нарешті спати в ліжку. Там нова постіль. І, до речі, крім мене в ньому нікого не було.

Лейла зупинилася на мить, а тоді повільно повернула голову до нього.

— Мені достатньо, що ти в ньому спав. Я в твоє ліжко не ляжу! Таким був договір.

Він зітхнув.

— Крісло теж моє. І я в ньому теж сидів, а одного разу заснув п’яним. Але ж в кріслі ти спиш.

— Ну, — знизала плечима Лейла, — раз так, то можу лягати й на коврику поряд з ліжком мого сина. Чи ти й там уже встиг поспати?

Не чекаючи відповіді, вона зникла з речами у ванній.

Орхан залишився сам. Кілька секунд він стояв мовчки, стискаючи щелепи, а тоді різко відчинив шафу, дістав свіжу сорочку та пішов до кабінету — переодягатись.

День у клініці мав бути тихим. Пацієнтів не було — і не могло бути. Аджена подбала про це ще до того, як Лейла переступила поріг цієї лікарні. Місто шепотіло за спиною, люди відверталися, колеги лікарі не віталися.

Вона сиділа за столом, втупившись у екран планшета. Канадський лікар писав про новітні підходи до реабілітації після черепно-мозкових травм. Але Лейла майже не бачила слів — вони зливалися в сіре тло.

Раптово — стукіт у двері.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов незнайомий чоловік. Середнього зросту, гладко поголений, в костюмі в сіро-блакитну клітинку. В руці — плетений кошик, наповнений східними солодощами.

— Добрий день, пані Лейло! Радий вітати вас у моїй лікарні. Я — Атакан.

Він поставив кошик на стіл і простягнув руку. Лейла підвелася, але його руку не потиснула.

— Я чула про вас, — сказала холодно. — І нічого з цих чуток не було приємним. Навіщо ви прийшли?

— Привітати вас. З тим, що ви нарешті знайшли роботу.

— А навіщо ви взяли мене на неї? Кажуть, я поганий лікар. І ще й дружина вашого ворога.

— Тому й взяв, — не моргнувши відповів він. — Щоб позлити Орхана. І всю родину Караглу.

— Ясно. Ну що ж. Дякую... і до побачення.

— Ви не надто привітні, — усміхнувся він ще ширше. — Це повітря в маєтку Караглу так впливає? Я ж з добром прийшов. Ось — солодощі. Чи ми не можемо бути хорошими друзями та колегами? Я думаю, з нас вийдуть гарні партнери.

Він підморгнув.

Лейла спокійно взяла кошик із солодощами, пройшла до смітника й викинула його.

— Ми ніколи не будемо партнерами. Якщо ви найняли мене тільки заради цього цирку — можете звільнити мене просто зараз.

На мить Атакан задумався, потім знизав плечима.

— Ти норовлива. Мені такі подобаються. Але ні — я не звільню тебе.

Коли двері за ним зачинилися, Лейла опустилася в крісло, ніби з неї витягли увесь кисень. Вона закрила очі й притиснула пальці до скронь. Її не просто найняли. Її використали.

Сидіти в порожньому кабінеті до кінця робочого дня здавалося безглуздим. Лейла різко підвелась, схопила сумку і мовчки вийшла.

Біля входу на неї чекав автомобіль і охоронець, який миттєво набрав щось у телефоні, як тільки вона сіла в машину. Лейла звеліла їхати в торговий центр. Старий рецепт від болю – шопінг.

Вони не встигли ще як слід припаркуватися, як вона вже побачила знайому фігуру біля входу. Орхан. Він стояв, склавши руки на грудях.

— Ти мала сказати, куди їдеш. Це не дитячий садок. Крім того ми живемо в XXI столітті. Усе можна купити онлайн.

Лейла не зупинилася, пройшла повз нього до входу в ТЦ, навіть не поглянувши в очі. Та все ж озвалася:

— А я не хочу онлайн. Я хочу бачити, торкатись, приміряти. Мені подобається цей процес.

— Тоді просто повідомляй мені, що плануєш робити. Це — питання безпеки.

Вона різко розвернулася, вперше подивившись йому в очі:

— А навіщо? Усе одно ти дізнаєшся, твоя охорона про все тобі скаже в найменших подробицях. А я не маю наміру тобі звітувати.

У його очах блиснуло щось схоже на образу. Але вона не дала йому відповісти. Розвернулась і впевнено пішла до дверей магазину.

Орхан ішов за нею мов тінь. Не говорив жодного слова, лише мовчки сідав на диван у кожному з магазинів і спостерігав. Він ніколи не любив торгові центри — їхній шум, яскраві вітрини, штучні посмішки консультантів — але зараз дивився на неї, і все інше зникало.