Розділ 11.

Орхан повернувся до маєтку Караглу ще до сходу сонця. Увійшов до кімнати й зупинився на порозі. На ліжку — недбало кинута весільна сукня, поруч — золоті прикраси. Білі туфлі стояли обабіч. Ліжко було охайно застелене. В ньому ніхто не спав.

Його погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на кріслі. У ньому, підібгавши ноги, спала Лейла.

Орхан обережно пройшов до кабінету, взяв із дивана вовняний плед і повернувся. Накрив її плечі — та вона різко прокинулась.

— Що ти робиш?

— Просто… Накриваю, щоб ти не змерзла. Чому ти не спала в ліжку?

— Ми ж домовились, — вона різко випросталась. — Я ніколи не ляжу в твоє ліжко!

Орхан мовчки подивився на неї кілька секунд, а потім знизав плечима:

— Я думав, мова про те, що ти не ляжеш у нього зі мною.

Лейла підвелась, погляд гострий, голос стриманий, але рішучий:

— Я не ляжу в нього ні з тобою, ні без тебе!

— Спати на кріслі — не вихід. Ти зіпсуєш собі спину.

— Це моя спина, — холодно відповіла Лейла. — І моє рішення.

— Справді? — він різко відвернувся, пішов до шафи, відчинив дверцята, вийняв кілька своїх речей, тримаючи їх однією рукою, другою дістав із кишені ключ. — Тоді ось, — простягнув їй. — Це ключ від твоєї колишньої кімнати. Забери свої речі.

Лейла стояла посеред кімнати, стискаючи ключ у долоні.

Пізніше вона обережно зайшла до кімнати сина. Джан  потягнувся, побачив її — усміхнувся.

— Мамо...

Вона сіла поруч, погладила його по голові, поправила ковдру. Цей момент був як якір — тримав її, коли світ довкола хитався.

Разом вони піднялися в головну залу. У просторій кімнаті вже зібралися члени родини: Орхан стояв біля вікна, Селім переглядав новини на планшеті, Аджена стояла біля столу, дивилась як Зейнеп розкладає випічку. Але тиша довго не тривала.

— Лейло, — Орхан глянув на неї через плече. — Які в тебе плани на сьогодні?

— Я розіслала кілька резюме, — спокійно відповіла вона. — І думаю проїхатись містом, зайти в кілька клінік. Можливо, знайду місце для себе. Хочу знову працювати лікарем.

Аджена не зреагувала на ці слова стримано — її вибух був миттєвий:

— Що ти сказала?! Працювати?! Дружина господаря цих земель не має ганятись за копійками, як якась наймичка! Люди подумають, що мій син не може тебе забезпечити!

— Я лікар. І я не маю наміру зраджувати собі лише тому, що хтось тут живе у 18 столітті. — різко відповіла Лейла, не підвищуючи голосу. —

— Іди до своєї кімнати, — втрутився Орхан.

— Що?

— Я сказав — іди до своєї кімнати.

Лейла підвелась, її руки тремтіли. Але вона не опустила очей. Обвела поглядом усіх присутніх — і повільно вийшла з зали.

Орхан повернувся обличчям до зали, де Аджена ще розгортала свої претензії, і спокійно звернувся до матері:

— Мамо, будь ласка, заспокойся. Я все вирішу.

Він не чекав відповіді, тихо вийшов і направився до кімнати, де Лейла, нервово тупцюючи, чекала на нього.

— Ми ж домовлялися, що я працюватиму. Стати хірургом — це складно. Бути жінкою-хірургом — ще складніше.

Вона глянула на нього з напругою, але в очах горіло невгасиме прагнення:

— Я не можу просто сидіти тут, в маєтку, і відмовитися від того, до чого йшла все життя.

Орхан слухав мовчки, уважно дивився їй у вічі, розуміючи, що ця її рішучість — не порив емоцій, а глибоке переконання.

— У нашому світі моє слово як чоловіка — закон. При інших присутніх ти не можеш зі мною сперечатися. Всі наші домовленості будуть дотримані. Ти матимеш свободу їздити куди хочеш і робити що хочеш, але лише з моєю охороною — і перед тим, як поїхати, маєш порадитися зі мною.

Він зробив паузу, дивлячись їй у очі:

— Це умови, яких потрібно дотримуватися. І я очікую, що ти їх приймеш.

Лейла лише тихо махнула головою на слова Орхана, не знайшовши сил чи слів сперечатися.

Натомість Аджена не втрачала часу. Вона скористалася своїми численними зв’язками та впливом. Вона особисто зателефонувала знайомим та друзям, розповідаючи страшилки про медичну некомпетентність Лейли і радячи уникати її за будь-яких обставин. Чутки поширювалися мов пожежа.

Куди б Лейла не зверталась, її резюме залишалося ідеальним, але двері лікарень залишалися зачиненими.

Юзуф, який супроводжував Лейлу доповів Орхану про події. Він зазначив, що залишилась одна лікарня, куди вони ще не зверталися — та, де директоркою була Сахра, а власником — Атакан. Орхан підозрював, що батько Атакона міг бути причетним до смерті його старшого брата, що робило цю лікарню не лише останньою надією Лейли, а й потенційно небезпечною.

Розуміючи важливість цієї справи, Орхан вирішив особисто відвідати лікарню.

Вони приїхали до лікарні, але, як і очікувалось, Сахра відмовила Лейлі у працевлаштуванні. Дівчина вийшла з будівлі дуже сумною.