Розділ 11.

Орхан повернувся до маєтку Караглу ще до сходу сонця. Увійшов до кімнати й зупинився на порозі. На ліжку — недбало кинута білосніжна весільна сукня, поруч — золоті прикраси, які тільки вчора блищали на шиї, зап’ястках і талії нареченої. Білі туфлі стояли обабіч. Ліжко було охайно застелене — в ньому ніхто не спав.

Його погляд ковзнув по кімнаті й зупинився на кріслі. У ньому, підібгавши ноги, спала Лейла. Вона була в його сірій піжамі, велика на ній, ніби ковдра. Її світле волосся розсипалось по кріслу хвилями, обличчя — втомлене, але спокійне.

Орхан обережно пройшов до кабінету, взяв із дивана вовняний плед і повернувся. Накрив її плечі — та вона різко прокинулась і сіла, зі страхом у погляді.

— Що ти робиш? — голос був охриплий, нервовий.

— Просто… — Орхан говорив спокійно. — Накриваю, щоб ти не змерзла. Чому ти не спала в ліжку?

— Ми ж домовились, — вона різко випросталась. — Я ніколи не ляжу в твоє ліжко!

Орхан мовчки подивився на неї кілька секунд, а потім знизав плечима:

— Я думав, мова про те, що ти не ляжеш у нього зі мною.

Лейла підвелась, погляд гострий, голос стриманий, але рішучий:

— Я не ляжу в нього ні з тобою, ні без тебе! Я ще раз кажу: Я НЕ ЛЯЖУ В ТВОЄ ЛІЖКО!

— Спати на кріслі — не вихід, — сухо кинув Орхан. — Ти зіпсуєш собі спину.

— Це моя спина, — холодно відповіла Лейла. —І моє рішення.

— Справді? — він різко відвернувся, пішов до шафи, відчинив дверцята, вийняв кілька своїх речей, тримаючи їх однією рукою, другою дістав із кишені ключ. — Тоді ось, — простягнув їй. — Це ключ від твоєї колишньої кімнати. Забери свої речі. І переодягнись. У мене день почався раніше, ніж я планував.

Він не чекав відповіді, пішов, не обертаючись. Двері зачинились за ним м’яко, але з відчутною вагою.

Лейла стояла посеред кімнати, стискаючи ключ у долоні.

Пізніше вона обережно зайшла до кімнати сина. Джан  потягнувся, побачив її — усміхнувся.

— Мамо...

Вона сіла поруч, погладила його по голові, поправила ковдру. Цей момент був як якір — тримав її, коли світ довкола хитався.

Разом вони піднялися в головну залу. У просторій кімнаті вже зібралися члени родини: Орхан стояв біля вікна, Селім переглядав новини на планшеті, Аджена стояла біля столу, дивилась як Зейнеп розкладає випічку. Але тиша довго не тривала.

— Лейло, — Орхан глянув на неї через плече. — Які в тебе плани на сьогодні?

— Я розіслала кілька резюме, — спокійно відповіла вона. — І думаю проїхатись містом, зайти в кілька клінік. Можливо, знайду місце для себе. Хочу знову працювати лікарем.

Аджена не зреагувала на ці слова стримано — її вибух був миттєвий:

— Що ти сказала?! Працювати?! Дружина господаря цих земель не має ганятись за копійками, як якась наймичка! Це ганьба! Люди подумають, що мій син не може тебе забезпечити!

— Люди подумають, що я не маю права на власне життя? — різко відповіла Лейла, не підвищуючи голосу. — Я не трофей. І не вітрина. Я лікар. І я не маю наміру зраджувати собі лише тому, що хтось тут живе у 18 столітті.

— Замовкни, — втрутився Орхан, його голос звучав низько, але різко. — Іди до своєї кімнати.

— Що?

— Я сказав — іди до своєї кімнати.

Лейла підвелась, її руки тремтіли. Але вона не опустила очей. Обвела поглядом усіх присутніх — і повільно вийшла з зали.

За нею зачинились двері.

Орхан повернувся обличчям до зали, де Аджена ще розгортала свої претензії, і спокійно звернувся до матері:

— Мамо, будь ласка, заспокойся. Я все вирішу.

Він не чекав відповіді, тихо вийшов із зали і направився до кімнати, де Лейла, нервово тупцюючи, чекала на нього.

Як тільки він увійшов, вона одразу почала говорити, голос у неї був рішучим і дещо стриманим:

— Ми ж домовлялися, що я працюватиму. Це для мене дуже важливо.

Вона зробила паузу, зібравшись із думками, потім продовжила:

— Все своє життя я мріяла бути лікарем. Багато років навчалась — спершу у коледжі, потім у університеті в моїй країні. Я доклала неймовірних зусиль, щоб приїхати на інтернатуру до Стамбула. Стати хірургом — це складно. Бути жінкою-хірургом — ще складніше.

Вона глянула на нього з напругою, але в очах горіло невгасиме прагнення:

— Я не можу просто сидіти тут, в маєтку, і відмовитися від того, до чого йшла все життя. Це не просто професія — це частина мене. Моє покликання.

Орхан слухав мовчки, уважно дивився їй у вічі, розуміючи, що ця її рішучість — не порив емоцій, а глибоке переконання.

Орхан спокійно відповів:

— У нашому світі моє слово як чоловіка — закон. При інших присутніх ти не можеш зі мною сперечатися. Всі наші домовленості будуть дотримані. Ти матимеш свободу їздити куди хочеш, але лише з моєю охороною — і перед тим, як поїхати, маєш порадитися зі мною.