Розділ 10.

День весілля почався з дивної тиші, мов усе навколо завмерло, очікуючи. Маєток Караглу, з його високими стелями, старими килимами та темним деревом, набув урочистого вигляду. Квіткові гірлянди, переважно з білих троянд і лаванди, прикрашали арки. Біля головного входу в дім, де мала відбутися церемонія, розмістили стіл, накритий тонким білим полотном, на якому стояли позолочені свічники, а в центрі — відкрита книга Корану.

Орхан стояв біля вікна своєї кімнати, поправляючи манжети білої сорочки. Його костюм — класичний, з темної як ніч тканини, з ідеально підігнаним піджаком. Він виглядав спокійно, але всередині — усе стискалося. Це було весілля без любові. Але в глибині себе він відчував — так треба.

"Вона попросила мене розповісти про традиції… Попри все…"

Селім з’явився у дверях — у сірому костюмі та білосніжній сорочці, усмішка на обличчі трохи змазана хвилюванням.

— Ти готовий? — запитав він.

Орхан лише кивнув.

Айша, у сукні ніжного смарагдового кольору, зайшла до кімнати пізніше. В її очах — зосередженість. Вона координувала присутніх, перевіряла все — від серветок на столах до червоної стрічки, якою мала бути перев’язана Лейла.

Джан, у маленькому темно-синьому костюмі, бігав коридорами, ховаючись від дорослих. Він намагався зрозуміти, чому всі такі серйозні. Для нього це було просто щось красиве і нове.

Аджена, мов тінь, стояла осторонь. Вона одягнула чорну сукню , а голову вкрила чорною хустиною. Виглядала так, ніби прийшла не на весілля, а на жалобу.

"Ти сам обрав це, Орхан. І тепер подивись — наречена чужа, і це ганьба для нашого дому" — думала вона.

Імам прибув вчасно — старший чоловік у світло-сірому джуббі та тюрбані, його кроки були повільні, але впевнені. Він привітався зі старшою господинею дому, привітав нареченого й зайняв своє місце біля церемоніального столу.

А в кімнаті Лейли ще панував спокій, наче інший світ. Вона стояла у світлому халаті біля дзеркала. Поряд з нею — весільна сукня, біла, з легким шлейфом, тонким мереживом  і відкритими плечами.

У двері постукали, і ввійшла Айша.

— Лейло… час, — сказала вона м’яко.

Вона підійшла, обережно обійняла Лейлу, притиснувши до себе.

— Все буде добре. Ти не одна.

Лейла промовчала, потім розвернулася до сукні.

— Я не думала, що знову доведеться одягати біле. — В її голосі не було емоцій, тільки факт. — Коли я виходила заміж більше року тому, я була певна, що це один раз. І на все життя.

Айша провела пальцями по тканині сукні.

— Життя іноді переписує навіть найсвятіші обіцянки, — сказала тихо. Потім почала допомагати Лейлі вдягтись.

Усі спустилися на площу перед центральним входом в маєток. По обидва боки — доглянуті алеї саду, квітучі жасминові кущі, ліхтарики й лаврові дерева, що ніби вишикувались на пошану. Під аркою з білих троянд стояв імам. Поруч Орхан, Селім, Джан і кілька близьких гостей. Тиша вже давно оселилася в просторі, наповнюючи його напругою очікування.

Всі чекали на наречену.

Саме в цей момент серед натовпу Орхан раптом побачив знайоме обличчя.

Дівчина з коротким хвилястим волоссям, з темними очима, в яких застигли сльози. Її макіяж — насичена темна помада, підведені очі — додавав віку, робив її образ важчим, драматичнішим, ніж слід було для молодої жінки. Вона була невисокою, худорлявою. На ній — темно-синя сукня на одне плече, вочевидь від відомого дизайнера. Масивні золоті сережки, браслет, годинник у позолоті, фірмові туфлі — усе це виглядало розкішно, але не складало цілого. Між речами не було гармонії. Як і в ній самій.

Вона стояла нерухомо, ніби вкопана в землю. Її погляд перетнувся з Орхановим — коротко, напружено, мовчки. У її очах — німе запитання. Але відповіді так і не прозвучало. І не прозвучить.

Він знав її. Надто добре.

"Я просив її не приходити. Ми ж домовились… Я був у неї вдома одразу після заручин. Розповів усе. Про фіктивний шлюб. Про домовленість. Про Лейлу. Про те, що це лише крок, вимушений, тимчасовий. Ми торкались один одного тієї ночі, як востаннє… Вона кивнула — вона погодилась. Ми домовились що побачимося сьогодні після весілля. Але вона тут. Стоїть і дивиться, як я беру іншу за дружину."

Пальці Орхана нервово стиснулися в кулак за спиною. Обличчя залишалось незворушним, як і годиться чоловікові на власному весіллі, але серце раптово стиснулось — не від кохання, ні, — від напруження, яке осіло під шкірою.

І в цей момент вона з’явилась — Лейла.

Вона ступила на верхню сходинку мармурових сходів. Зупинилась. І на мить здалось, що зараз розвернеться і піде назад. У її очах — сумнів, тривога, внутрішня боротьба. Вона стояла без вуалі — одразу відмовилась одягати її, пояснивши, що не хоче брехати сама собі. Цей шлюб не перший в її житті. І вона вже не та наївна дівчина, що мріяла про казку.

Зачіска була охайною, зібраною, але кілька пасем вибились і м’яко спадали на щоки. Її обличчя було блідим, але зосередженим. Макіяж легким і майже не помітним, він просто та легко підкреслював ту вроду, що вже була подарована природою.