Розділ 10.

День весілля почався з дивної тиші. Маєток Караглу, з його високими стелями, старими килимами та темним деревом, набув урочистого вигляду.

Орхан стояв біля вікна своєї кімнати, поправляючи манжети білої сорочки. Він виглядав спокійно, але всередині — усе стискалося. Це було весілля без любові.

"Вона попросила мене розповісти про традиції… Попри все…"

Селім з’явився у дверях, усмішка на обличчі трохи змазана хвилюванням.

— Ти готовий? — запитав він.

Орхан лише кивнув.

Айша, у сукні ніжного смарагдового кольору, зайшла до кімнати пізніше. Вона координувала присутніх, перевіряла все — від серветок на столах до червоної стрічки, якою мала бути перев’язана Лейла.

Джан, бігав коридорами, ховаючись від дорослих. Він намагався зрозуміти, чому всі такі серйозні.

Аджена, мов тінь, стояла осторонь. Вона одягнула чорну сукню , а голову вкрила чорною хустиною. Виглядала так, ніби прийшла не на весілля, а на жалобу.

"Ти сам обрав це, Орхан. І тепер подивись — наречена чужа, і це ганьба для нашого дому" — думала вона.

А в кімнаті Лейли ще панував спокій, наче інший світ. Вона стояла у світлому халаті біля дзеркала.

У двері постукали, і ввійшла Айша.

— Лейло… час, — сказала вона м’яко.

Вона підійшла, обережно обійняла Лейлу, притиснувши до себе.

— Все буде добре.

Лейла промовчала, потім розвернулася до сукні, яка лежала на ліжку.

— Я не думала, що знову доведеться одягати біле. — В її голосі не було емоцій, тільки факт. — Коли я виходила заміж більше року тому, я була певна, що це один раз. І на все життя.

Айша провела пальцями по тканині сукні.

— Життя іноді переписує навіть найсвятіші обіцянки.

Усі спустилися на площу перед центральним входом в маєток. Під аркою з білих троянд стояв імам. Поруч Орхан, Селім, Джан і кілька близьких гостей.

Всі чекали на наречену.

Саме в цей момент серед натовпу Орхан раптом побачив знайоме обличчя.

Дівчина, з коротким хвилястим волоссям і темними очима, в яких застигли сльози. Її макіяж — насичена темна помада, підведені очі — додавав віку, робив її образ важчим ніж слід було для молодої жінки. Вона була невисокою, худорлявою. На ній — темно-синя сукня на одне плече, вочевидь від відомого дизайнера. Масивні золоті сережки, браслет, годинник у позолоті, фірмові туфлі — усе це виглядало розкішно, але не складало цілого. Між речами не було гармонії. Як і в ній самій.

Її погляд перетнувся з Орхановим — коротко, напружено. У її очах — німе запитання.

Він знав її. Надто добре.

"Я просив не приходити. Ми ж домовились… Я був у неї вдома одразу після заручин. Розповів усе. Про фіктивний шлюб. Ми торкались один одного тієї ночі, як востаннє… Вона погодилась. Ми домовились що побачимося сьогодні після весілля. Але вона тут. Стоїть і дивиться, як я беру іншу за дружину."

Пальці Орхана нервово стиснулися в кулак за спиною. Обличчя залишалось незворушним, як і годиться чоловікові на власному весіллі, але серце раптово стиснулось — не від кохання, ні, — від напруження, яке осіло під шкірою.

І в цей момент вона з’явилась — Лейла.

Вона ступила на верхню сходинку мармурових сходів. Зупинилась. Вона стояла без вуалі — одразу відмовилась одягати її, пояснивши, що не хоче брехати сама собі. Цей шлюб не перший в її житті. І вона вже не та наївна дівчина, що мріяла про казку.

Зачіска була охайною, зібраною, але кілька пасем вибились і м’яко спадали на щоки. Її обличчя було блідим. Макіяж легким і майже не помітним, він просто та легко підкреслював ту вроду, що вже була подарована природою.

Сукня — витончена, біла, з щільним корсетом, який чітко окреслював тонку талію. Вона виглядала жіночною, але в її поставі було щось зібране, стримане, майже офіційне. Кожен крок униз сходами давався їй нелегко, наче вага цього моменту, була надмірною для неї.

Орхан не зміг відвести очей. Його погляд ковзав уздовж її постаті, але зупинявся не на красі — а на впевненій рішучості, яка жила у кожному кроці.

"Вона йде… але ніби бореться з кожним кроком. І все одно йде. Ні вуалі. Ніяких ілюзій. Лише вона. Справжня. У своїй силі й у своїй слабкості. Цей погляд... не просить мого розуміння. Лише прийняття."

Коли Лейла наблизилась, він зробив крок уперед і подав їй руку.

Її пальці торкнулися його — холодні. Вони зустрілись поглядом на мить, у якій не було усмішок. Лише мовчазна домовленість.

Вони разом пройшли повз натовп гостей, який мовчав, затамувавши подих. Попереду — стіл із білим покриттям, за яким сидів уже імам. Поруч — кілька свідків, трохи далі — Аджена, вся в чорному.

Церемонія тривала недовго. Імам читав молитву, ставив запитання, відповіді лунали спокійно, впевнено — спершу Орхан, потім Лейла.

Орхан обережно одягнув їй обручку, вона — йому. Її пальці трохи тремтіли, але вона трималася гідно.