Розділ 10.

День весілля почався з дивної тиші. Маєток Караглу, з його високими стелями, старими килимами та темним деревом, набув урочистого вигляду.

Орхан стояв біля вікна своєї кімнати, поправляючи манжети білої сорочки.

"Вона попросила мене розповісти про традиції… Попри все…"

Селім з’явився у дверях, усмішка на обличчі трохи змазана хвилюванням.

— Ти готовий? — запитав він.

Орхан лише кивнув.

А в кімнаті Лейли ще панував спокій. Вона стояла у світлому халаті біля дзеркала.

У двері постукали, і ввійшла Айша.

— Лейло… час, — сказала вона м’яко.

Вона підійшла, обережно обійняла Лейлу, притиснувши до себе.

— Все буде добре.

Лейла промовчала, потім розвернулася до сукні, яка лежала на ліжку.

— Я не думала, що знову доведеться одягати біле. — В її голосі не було емоцій, тільки факт. — Коли я виходила заміж більше року тому, я була певна, що це один раз. І на все життя.

Айша провела пальцями по тканині сукні.

— Життя іноді переписує навіть найсвятіші обіцянки.

Усі спустилися на площу перед центральним входом в маєток. Під аркою з білих троянд стояв імам. Поруч Орхан, Селім, Джан і кілька близьких гостей.

Всі чекали на наречену.

Саме в цей момент серед натовпу Орхан раптом побачив знайоме обличчя.

Дівчина, з коротким хвилястим волоссям і темними очима, в яких застигли сльози. Її макіяж — насичена темна помада, підведені очі — додавав віку, робив її образ важчим ніж слід було для молодої жінки. Вона була невисокою, худорлявою. На ній — темно-синя сукня на одне плече, вочевидь від відомого дизайнера. Масивні золоті сережки, браслет, годинник у позолоті, фірмові туфлі — усе це виглядало розкішно, але не складало цілого. Між речами не було гармонії. Як і в ній самій.

Її погляд перетнувся з Орхановим — коротко, напружено.

Він знав її. Надто добре.

"Я просив не приходити. Я розповів усе. Про фіктивний шлюб… Ми ж домовились… Вона погодилась. Але тепер вона тут. Стоїть і дивиться, як я беру іншу за дружину."

І в цей момент вона з’явилась — Лейла.

Вона ступила на верхню сходинку мармурових сходів. Зупинилась.

Зачіска була охайною, зібраною, але кілька пасем вибились і м’яко спадали на щоки. Вона стояла без вуалі — одразу відмовилась одягати її. Обличчя було блідим. Макіяж легким і майже не помітним, він просто та легко підкреслював ту вроду, що вже була подарована природою.

Сукня — витончена, біла, з щільним корсетом, який чітко окреслював тонку талію. Вона виглядала жіночною, але в її поставі було щось зібране, стримане, майже офіційне. Кожен крок униз сходами давався їй нелегко, наче вага цього моменту, була надмірною для неї.

Орхан не зміг відвести очей. Його погляд ковзав уздовж її постаті, але зупинявся не на красі — а на впевненій рішучості, яка жила у кожному кроці.

Коли Лейла наблизилась, він зробив крок уперед і подав їй руку.

Її пальці торкнулися його — холодні. Вони зустрілись поглядом на мить, у якій не було усмішок. Лише мовчазна домовленість.

Церемонія тривала недовго. Імам читав молитву, ставив запитання, відповіді лунали спокійно, впевнено — спершу Орхан, потім Лейла.

Орхан обережно одягнув їй обручку, вона — йому. Її пальці трохи тремтіли, але вона трималася гідно.

Далі підійшла Аджена. Без жодного слова вона відкрила скриньку з прикрасами. Почала з масивного золотого. Потім браслети, один, ще один, ще… Пояс із золотих пластин, що ліг рівно на її талію — і дивовижним чином не робив Лейлу менш елегантною, а, навпаки, додавав чогось величного, східного, позачасового. Дівчина схилила голову та з докором в очах поцілувала руку Аджени. «Це лише традиція!» говорила Лейла подумки сама собі.

Заграла музика — глибокий, повільний ритм Zeybek. Орхан вийшов у центр, і вже за мить, мов тінь за полум’ям, з’явилася Лейла.

Вони не торкались один одного — Zeybek не вимагав дотику. Їх єднали погляди, постава та тіло кожного ніби промовляло окрему історію, а разом вони створювали єдиний ритм. Орхан рухався з тією спокійною гордістю, що йшла від глибокого коріння його роду. Лейла — як чужинка, але з повагою до традиції. Кожен її обережний крок здавався поклоном цьому танцю.

Вона дуже старалася. Він бачив це.

За танцем спостерігали всі гості.

Трохи осторонь, під навісом від спеки, стояла Аджена. Її очі втупились у танець, але не з любов’ю.

Поряд з нею стояв її брат і його дружина. Вона ж спостерігала за танцем із захопленням і не стрималась:

— Яка ж вона красива, — прошепотіла вона до Аджени. — Тонка... І ця грація! Наче народилась тут, не скажеш, що чужинка. І разом із Орханом… ну, поглянь на них! Чарівне поєднання.

Аджена нічого не відповіла.