Розділ 7.

Лейла відкрила очі. Погляд затуманений, але чітко вловив блідо-блакитну лікарняну стелю. Вона повела очима — поруч біла завіса, крапельниця, приглушене світло настінного світильника. Потім — стіна з бежевими шпалерами і крісло, на якому сидів чоловік. В постаті Лейла впізнала Орхана. Його голова схилилась на груди, він дрімав.

Значить, усе точно вийшло, майнула думка. Вона спробувала поворухнутись — біль пронизав тіло, вирвавшись стогоном.

Орхан одразу прокинувся, метнувся до ліжка, поклав їй руку на плече:

— Тихо… Не рухайся, я зараз покличу лікаря.

За кілька хвилин у палату зайшов лікар — оглянув її, перевірив очі, записав щось у карту й вийшов. Орхан залишився. Сів поруч.

— Все минуло. Після того, що сталось на заправці, Угур одразу подав клопотання на розлучення. Суд не вагаючись ухвалив рішення. Тебе офіційно розлучено з Озканом.

— Його?.. — прохрипіла Лейла.

— Арештовано. Очікує суд. І після всього, що задокументували очевидці… Схоже, він довго ще не вийде.

— Джан… — прошепотіла вона.

— Ми поїдемо до нього. Одразу після того, як тебе випишуть.

Очі Лейли наповнились сльозами. Вона усміхнулась крізь біль..

— Як ти себе почуваєш?

— Чудово… — прошепотіла.

— Серйозно? — нахилився ближче.

— Так… Бо мені дали морфій — я не відчуваю болю. Лише…
Вона заплющила очі, глибоко вдихнула: — …солодкий присмак свободи.

Лейлу виписали з лікарні, і вони разом з Орханом поїхали до сина. Коли авто зупинилось біля лікарні, вона миттю вибігла в коридор і кинулась до палати, де лежав Джан — без свідомості, спокійний і тихий, немов у світі своїх снів.

Вона ніжно взяла його маленьку руку в свої долоні. Голос її був тихий, але впевнений:

— Я точно знаю, що навіть коли люди без свідомості, навіть у комі, вони чують голоси. І я знаю, що ти мене чуєш, синку. Я поруч, я ніколи тебе не покину. Ти повинен відкрити очі, повернутися до мене, до нашого життя.

Вона сиділа годинами, не випускаючи його руку, не відходячи ні на крок. Її тіло нило від втоми і болю, але це були лише дрібниці в порівнянні з тим, що вона — поряд із сином.

Через кілька годин повільно, ніби прокидаючись від довгого сну, Джан розплющив очі. Він дивився на неї, і в його погляді було щось таке, що наповнювало Лейлу теплом і надією.

Наступні кілька днів хлопчик провів під пильним доглядом лікарів. Його стан поступово стабілізувався, і лікарі дали добро, щоб повернути його в маєток Караглу.

Лейла поїхала з ним.

Минуло ще кілька днів. Джан стрімко одужував — він грався в саду, ганяючи м’яча, і його сміх лунав по всьому маєтку Караглу. Всі раділи: Селім, Айше, слуги… навіть охоронці не могли стримати усмішок, коли проходили повз хлопчика. Та поки в будинку панувала радість, в серці Аджени зріло інше.

Одного вечора, коли Орхан і Селім відбули у справах, Аджена зупинила Лейлу в холі. На її обличчі застигла крижана відстороненість.

— Досить, — різко мовила вона. — У тебе тут немає місця. Ти не Караглу. Ти чужа.

— Що ви маєте на увазі? — здригнулася Лейла, але намагалася зберігати спокій.

— Ти відмовилась від сина, підписала документи, пам’ятаєш? — в очах Аджени спалахнуло зловтішне полум’я. — До того ж ти незаміжня, ти іноземка… Ти не можеш жити під нашим дахом.

Не слухаючи більше нічого, вона кивнула охоронцям.

— Виведіть її з дому.

Джан, почувши крики, вибіг у хол. Побачив матір, яку намагались вивести.

— Ні! Не чіпайте маму! — закричав хлопчик, вчепившись їй у руку.

Аджена, розлючена опором, наказала:

— Замкніть його у кімнаті!

Хлопчика силоміць затягли нагору, а Лейлу виштовхали за ворота особняка.

Один з охоронців, все ж таки відразу повідомив Орхану, що сталося. Той, почувши новину разом із Селімом на великій швидкості помчав додому.

У цей час Лейла вся тряслася, очі були налиті сльозами. Вона рвучко сіла в машину охорони, що стояла біля воріт маєтку.

— Я не дам вам забрати його знову... — шепотіла вона. — Ніколи більше...

Охоронці, помітивши її поведінку, спробували її зупинити. Один з них потягнувся до кобури — та не встиг. До воріт маєтка влетіло авто Орхана.

— Лейло! — вигукнув Орхан, вискакуючи з машини. — Зупинись! Вийди з авто!

— Відійди, Орхан, — спокійно, але твердо відповіла вона крізь прочинене вікно. — Мене вже розлучали з сином одного разу. Більше цього не буде.

Селім із жахом став перед машиною:

— Не роби цього, послухай нас!

Але вона натиснула на газ. Машина різко рушила, вибивши браму особняка. Всі завмерли.

Лейла зупинилась посеред подвір’я, вийшла з авто. В її очах була сталь. Вона не озираючись, пішла до дому. Ніхто не наважився зупинити її. А Орхан лише мовчки дивився їй услід, з серцем, стислим від болю і поваги.