Розділ 6.

Увесь день Орхан разом із Юзуфом та Біляєм нишпорили навколо особняка Озкана, намагаючись знайти бодай одне слабке місце в його охороні.

Територія була обгороджена високим муром, охоронці чергували по периметру, камери стежили за кожним рухом. Вони змінили кілька машин, кілька разів обходили околиці, розпитували місцевих, аналізували підходи — та все марно.

По обіді Орхан зателефонував додому. Голос Айші був зірваним від сліз:

— Орхане... Йому гірше. Температура зростає. Він майже не говорить, марить… постійно кличе маму.

Горло у чоловіка пересохло. Він стискав телефон у долоні, мов намагався витиснути з нього якусь іншу, кращу звістку.

—Передай Джану, що мама скоро буде. Я привезу її, чуєш? Я обіцяю...

Того ж вечора він викликав на допомогу Селіма, Угура та ще кількох охоронців, яким довіряв найбільше. Ситуація ставала критичною, часу залишалось дедалі менше.

Тим часом, у розкішному, холодному особняку Озкана Лейла металася з кімнати в кімнату, з точністю до сантиметра прораховуючи кожен свій наступний крок. У бібліотеці вона переставила замок із внутрішнього боку на зовнішній, виміряла відстані кроками, уважно оглядала вікна. У ванну кімнату вона занесла кілька чистих рушників, акуратно поклала їх у кутку. Вона була зосереджена, зібрана, як ніколи. І з кожною хвилиною ставало очевидніше — вона щось готує.

Коли вечір опустився на місто, і чорний автомобіль Озкана загуркотів під вхідною аркою, Лейла вже чекала на нього.

Вона сиділа у великій бібліотеці, повній темного дерева, шкіряних оббивок і важкого запаху старого тютюну та дорого алкоголю. На ній була біла сукня, елегантна, облягаюча, з глибоким вирізом на спині. Її волосся — довге, розпущене — спадало хвилями на плечі. На ногах — витончені туфлі на шпильці, справжня розкіш.

У програвачі крутилась стара пластинка, з динаміків лилася музика, гучна і в'язка.

Коли Озкан зайшов до зали, він зупинився на порозі. Його карі очі звузились:

— Що це за цирк?

— Це вечеря, Озкане, — відповіла вона спокійно.

Стіл був накритий бездоганно: свічки, вино, кілька закусок.

А потім дівчина з відчаєм кинулась до Озкана, впала на коліна, вчепилася в нього й знову почала благати:

— Відпусти мене, будь ласка, я благаю… Я більше не втечу, тільки дозволь поїхати…

Вона водила руками по його тілу — плечах, грудях, талії — не ніжно, не з ласкою, а уривчасто, мов щось шукала.

Озкан спершу мовчки дивився, а потім — різко, не стримуючи сили — дав їй ляпаса. Лейла завмерла, її голова відкинулась у бік, а очі залишились відкритими, ніби закам’янілими. Потім вона стиснулась, схилилась і тихо сказала:

— Вибач… прости мене…

Вона сіла за стіл, її трусило. Руки не слухались, обличчя від ляпасу горіло. Вона подивилась на Озкана, спробувала всміхнутись, але вийшло якось криво. Тоді сказала:

— Я… піду нагору… мені дуже холодно…

Озкан поглянув на неї коротко, і відрізав:

— Сиди. Вечеряй.

Він зняв із себе піджак і накинув їй на плечі. Лейла мовчки подякувала. Вона слухняно взяла до рук виделку, але їсти не почала — лише дивилася в тарілку, намагаючись заспокоїти подих. Озкан їв мовчки, не зводячи з неї погляду.

До кімнати зайшла служниця й поставила гарячу страву перед ним. Він не дивиться на неї, а лише вказує головою на Лейлу:

— Нехай вона подасть.

Лейла підіймається, повільно, як у сні. Йде до таці, тремтячими руками відкриває кришку — і завмирає. Ця страва — тушкований кролик. Її очі розширюються, губи бліднуть. Вона прикриває рот долонею, відступає на крок, ще на один, ніби все тіло її кричить. Потім різко розвертається і вибігає з бібліотеки. Її каблуки стукають по мармуровій підлозі.

Озкан відхилився на спинку крісла, ліниво потягнув ковток вина й кинув:

— Лейло, ти ж завжди любила кролика.

Він засміявся сам до себе, наповнюючи келих знову. Його очі блищали, щоки почервоніли від алкоголю.

— Видно, я скоро стану татком… — додав він майже лагідно, але в його голосі читалась отрута.

Гучна музика заповнювала простір. За звуками саксофона, скрипки й власного голосу він не почув, як Лейла, вибігши з бібліотеки, клацнула ключем у замку.

У ванній кімнаті дівчина рішуче зняла туфлі й ударила каблуком по склу вікна. Воно тріснуло з глухим хрустом. Лейла одразу взяла рушники, заздалегідь принесені сюди, і почала акуратно виймати уламки, загортаючи їх, щоби не поранитися і не підняти шум. Подих її був рівний, рухи — точні та виважені.

Коли отвір у вікні став достатнім, вона, прикриваючи білу сукню темним піджаком Озкана, обережно вилізла назовні.

Підкралась до його машини. У кишені піджака вона ще раніше намацала ключі — тепер вони стали її порятунком. Відкрила авто, сіла за кермо й запустила двигун. Не кваплячись, поїхала по під’їзній доріжці. Перед самими воротами заблокувала двері зсередини.