Розділ 5.

Перший тиждень Джан був безмежно щасливий. Він бігав по великому маєтку, сміявся, досліджував нові кімнати. Ховався від Юзуфа і завзято допомагав Біляю. Йому все подобалося.

Орхан намагався бути для нього і батьком, і другом, і компаньйоном для ігор. Він подовгу працював в офісі, але коли приїздив додому, відкладав усе й ішов гратися з Джаном.

Та вже на другому тижні щось у хлопчику змінилось. Його енергія почала згасати. Він став мовчазнішим. Часто сідав з телефоном в кімнаті, дивився на нього довго й питав:

— А чому мама не дзвонить?

Орхан стискав щелепу від безсилля. Він сам намагався зателефонувати Лейлі. Але її телефон був вимкнений.

— Напевно, вона просто не має зв’язку, — пробував він пояснити. —Вона дуже тебе любить, Джане.

Третього тижня Джан перестав їсти. Він сидів у своїй кімнаті, обійнявши улюблену іграшку і тихо хникав.

— Я хочу до мами, — казав він Орханові, — відвези мене до мами...

Вся родина Караглу почала хвилюватися.

Тоді Орхан ухвалив рішення.

— Я поїду до Стамбула. Знайду Лейлу. Привезу її бодай на кілька днів, інакше малий просто згасне.

Перед він від’їздом зайшов до матері. Вона сиділа у великому кріслі, задумливо тримаючи чотки в руці.

— Не треба везти її сюди, Орхане, — сказала вона твердо. — Дитина звикне. Він ще маленький. Не роби з нього слабкого.

— Мамо, — м’яко відповів він, — серцю дитині не накажеш. Він тужить. А я не дозволю йому страждати.

Вранці наступного дня Орхан вирушив у дорогу. З ним поїхали Юзуф і Біляй.

Їхній шлях вів з гірських просторів до міста, де правду було легко сховати за вітринами та рекламними вивісками. Але Орхан був готовий до будь чого.

Охоронці особняка Озкана не зрушили з місця. Один із них лише коротко кинув:

— Пан Озкан наказав нікого не впускати.

Орхан стояв перед зачиненими кованими воротами. Його щелепа напружилась, очі звузились, пальці стиснулись у кулак.

— Вона ж не в’язень… — сказав він, але навіть сам собі прозвучав не переконливо.

— Що далі, бей? — спитав Юзуф, але не отримав відповіді.

Вони рушили до машини. По дорозі до офісу Озкана, в авто пролунав дзвінок. Це була Айше. Її голос тремтів.

— Орхане, Джан у лікарні. Сьогодні вранці знепритомнів. Він марить… кличе маму.

Орхан затулив очі рукою й тяжко вдихнув. Біляй навіть не чекав команди — натиснув на газ. За двадцять хвилин вони вже були в центрі Стамбулу, біля скляної офісної будівлі, де панував Озкан.

Зустріч із ним відбулася в його просторому кабінеті з панорамними вікнами. Той сидів за столом, спокійний і відсторонений, ніби розмовляв про чужі справи.

— Це не мій клопіт, Орхане. Джан — твій син. Лейла передала тобі опіку. Вона зробила свій вибір.

— Вибір?.. Вона ж не з власної волі відмовилась! Ти її тримаєш там, як у клітці! Вона не дзвонить, бо не може! Я бачив її руку, Озкане, тоді в суді. Я бачив ці синці. І я знаю, що це не вперше.

Озкан знизав плечима:

— Можеш думати, що хочеш. Але я не маю до цього жодного стосунку. І ще одне — тримайся подалі від мого дому.

Орхан на мить затримав погляд на Озканові, у якому не було ні тіні каяття, а лише крижана байдужість. Йому хотілося зламати все довкола. Але він лише розвернувся й вийшов.

— Ми залишаємося тут, — сказав Юзуфу і Біляю. — Я не поїду без Лейли.

— А якщо вона вже… здалась? — обережно мовив Біляй.

— Значить, я не маю права здаватись за нас двох. Бо мій син кличе маму… — Орхан обірвав себе. Він не міг зараз дозволити собі слабкості.

Того вечора Озкан приїхав до особняка пізно. У будинку панувала тиша, та в повітрі вібрувала напруга, як перед грозою.

Вечеря подавалась, як завжди, у старій залі бібліотеки. Лейла сиділа мовчки на одному з стільців, руки спокійно лежали на колінах, та пальці зрадливо тремтіли.

Озкан сів навпроти Лейли й довго дивився на неї з єхидною усмішкою, перш ніж порушити мовчання:

— Цікаво, чи здогадаєшся ти, хто сьогодні приїздив до мене… Орхан.

Він зробив паузу, насолоджуючись її напруженням.

— Ах так, і ще: твій колишній син… Джан. У лікарні. Втратив свідомість від голоду. Бурмотів щось у маренні. Напевно, кликав тебе?

Лейла, бліда, мов стіна, застигла на мить. Потім різко піднялась, підійшла до нього й впала навколішки.

— Будь ласка, Озкане, я благаю… Дай мені побачити сина. Хоча б на день. Хоча б на кілька годин. Ти можеш дати охорону, хоч кайдани на мене одягни… він мене кличе… Він зовсім один…

Озкан дивився на неї згори вниз, немов на щось нижче за пил. А потім, холодно, без жодного поруху у голосі, відштовхнув її ногою, змусивши впасти боком.