Розділ 5.

Перший тиждень Джан був безмежно щасливий. Він бігав по великому маєтку, сміявся, досліджував нові кімнати, ховався від Юзуфа, який жартома погрожував його "викрасти", і завзято допомагав Біляю. Йому все подобалося: і велике подвір’я, і сад де росли старі дерева, і ароматні пахощі від кухні, де панувала Фатма, і навіть суворі килими в кабінеті Орхана, на яких Джан любив лежати.

Орхан намагався бути для нього і батьком, і другом, і компаньйоном для ігор. Він подовгу працював разом із Селемом в офісі своєї фірми, але коли приїздив додому чув Джанів сміх, відкладав усе й ішов гратися з ним.

Та вже на другому тижні щось у хлопчику змінилось. Його енергія почала згасати. Він став мовчазнішим. Часто сідав з телефоном в кімнаті, дивився на нього довгими поглядами й питав:

— А чому мама не дзвонить?

Орхан стискав щелепу. Він сам намагався зателефонувати Лейлі — кілька разів. Але її телефон був вимкнений. Сигнал гудка ніколи не доходив.

— Напевно, вона просто не має зв’язку, — пробував він пояснити. — А може, хворіє і не хоче, щоб ти хвилювався. Вона дуже тебе любить, Джане.

Але дитина не втішалась. Третього тижня Джан перестав їсти. Його порції залишались недоторканими на тарілці. Він більше не бігав по подвір’ю. Він сидів у своїй кімнаті, обійнявши улюблену іграшку - віслючка, і тихо хникав.

— Я хочу до мами, — казав він Орханові, — відвези мене до мами...

Вся родина Караглу почала хвилюватися. Навіть стриманий Біляй не приховував тривоги. Фатма варила солодкі страви, сподіваючись хоч якось повернути хлопчикові апетит. Юзуф жартував, намагаючись викликати усмішку. Але Джан мовчав. Сум посилився у його погляді.

Тоді Орхан ухвалив рішення.

— Я поїду до Стамбула. Знайду Лейлу. Привезу її бодай на кілька днів, інакше малий просто згасне.

Він залишив Селіма на чолі фірми й доручив йому наглядати за справами в маєтку. Перед від’їздом зайшов до матері. Вона сиділа у великому кріслі, задумливо тримаючи чотки в руці.

— Не треба везти її сюди, Орхане, — сказала вона твердо. — Дитина звикне. Він ще маленький. Не роби з нього слабкого.

— Мамо, — м’яко відповів він, — серцю дитині не накажеш. Він тужить. А я не дозволю йому страждати.

Вона нічого не сказала. Лише закрила очі і зітхнула важко, мов змирилася з тим, чого вже не могла змінити.

Вранці наступного дня Орхан вирушив у дорогу — назад до пульсуючого Стамбулу, де чекала невідомість, і та яка досі не відповідала на дзвінки.

З ним поїхали Юзуф і Біляй — вірні охоронці.

Їхній шлях вів з гірських просторів до міста, де правду було легко сховати за вітринами та рекламними вивісками. Але Орхан був готовий до будь чого.

Охоронці особняка Озкана не зрушили з місця. Вони стояли рівно, з холодними поглядами, тримаючи руки складеними перед собою, неначе чекали нападу. Один із них лише коротко кинув:

— Пан Озкан наказав нікого не впускати.

Орхан стояв перед зачиненими кованими воротами, за якими виднілися дерева, доріжки і вікна будинку, сховані за важкими фіранками. Його щелепа напружилась, очі звузились, пальці стиснулись у кулак.

— Вона ж не в’язень… — прошепотів він, але навіть сам собі прозвучав не переконливо.

— Що далі, бей? — спитав Юзуф, але не отримав відповіді.

Вони рушили до машини. По дорозі до офісу Озкана, в авто пролунав дзвінок. Це була Айше. Її голос тремтів.

— Орхане, Джан у лікарні. Він вже тиждень майже нічого не їв. Сьогодні вранці знепритомнів. Лікарі кажуть — організм ослаблений. Він марить… кличе маму.

Орхан затулив очі рукою й тяжко вдихнув. Біляй навіть не чекав команди — натиснув на газ. За двадцять хвилин вони вже були в центрі Стамбулу, біля скляної офісної будівлі, де панував Озкан.

Зустріч із ним відбулася в його просторому кабінеті з панорамними вікнами. Той сидів за столом, у білосніжній сорочці, спокійний і відсторонений, ніби розмовляв про чужі справи.

— Це не мій клопіт, Орхане, — сказав він, стискаючи ручку. — Джан — твій син. Лейла передала тобі опіку. Вона зробила свій вибір.

— Вибір?.. — голос Орхана став глухим. — Вона ж не з власної волі відмовилась! Ти її тримаєш там, як у клітці! Вона не дзвонить, бо не може! Я бачив її руку, Озкане, тоді в суді. Я бачив ці синці. І я знаю, що це не вперше.

Озкан знизав плечима:

— Можеш думати, що хочеш. Але я не маю до цього жодного стосунку. Твоя проблема — твоя відповідальність. І ще одне — тримайся подалі від мого дому.

Орхан на мить затримав погляд на Озканові, у якому не було ні тіні каяття, а лише крижана байдужість. Йому хотілося зламати все довкола. Але він лише розвернувся й вийшов.

— Ми залишаємося тут, — сказав Юзуфу і Біляю, коли вони вже були в авто. — Я не поїду без Лейли.

— А якщо вона вже… здалась? — обережно мовив Біляй.

— Значить, я не маю права здаватись за нас двох. Бо син кличе маму. І вона має знати, що він чекає її… — Орхан обірвав себе.
Він не міг зараз дозволити собі слабкості. Але в його очах вже палахкотів вогонь — не люті, а рішучості.