Розділ 4.

Наступного дня Орхан, Юсуф, Біляй та адвокат Угур приїхали першими.

Хол суду був просторий, з високою стелею, запахом кави з автомата. Орхан мовчки вдивлявся у двері.

Через кілька хвилин вони відчинились. Увійшли Озкан, Лейла, Джан і їхній адвокат.

Орхан напружився. Його погляд зупинився на Озкані.

Високий. Худорлявий. Білий костюм сидів на ньому ідеально. Каштанове волосся акуратно укладене. Коротка борода надавала рисам завершеності, але не суворості. У його карих очах не було виклику. Лише спокій. І щось у ньому видалось Орханові дивним. Він був актор, що грає роль батька та чоловіка, але не живе нею.

Та справжній подих у Орхана перехопило не від нього.

Лейла.

Йшла повільно. Тримаючи Джана за руку. Її волосся було розпущене й пряме, як струмки. Очі — сумні. На ній — довга червона сукня, що спадала до самої землі. З довгими рукавами. Чорні балетки без підборів. Через плече — чорна фірмова сумка.

А ще — макіяж.

Орхан упіймав себе на тому, що це його вразило. Усі дні, відколи вона приїхала в особняк Караглу, вона була без жодної косметики. А зараз… вона виглядала інакше.

Судове засідання тривало недовго. Адвокат Орхана — Угур — був готовий до всього. Його промова була чіткою. Доводи — переконливими. Докази — беззаперечними.

Суддя виніс рішення на користь Орхана.

Зала спочатку занурилась у тишу.

А тоді всі почали вставати, шурхотіти паперами, виходити. Але Орхан ще стояв. Дивився на Лейлу. На хлопчика. На те, що тепер було його правом і його відповідальністю.

Після засідання всі повільно вийшли в коридор. Настав час прощання.

Лейла сіла навпочіпки перед Джаном, взяла його обличчя в долоні й намагалася всміхнутись.

— Синку, я тебе дуже-дуже люблю. Ти ж це знаєш, правда? — прошепотіла вона. — З татом у вас буде добре. У вас там море справ, а ще Айше й Селім, і навіть твоя бабуся Аджен… Вам точно буде весело. А я… я приїду, щойно зможу. І дзвонитиму тобі щодня. Обіцяю. Добре?

Вона ніжно обійняла сина, притиснула його до себе міцно.

Потім, підняла руку, щоб поправити його неслухняне кучеряве волосся. У цей момент довгий А-подібний рукав її сукні сповз, і на світ відкрилася її рука — вся в синцях.

Це було, наче удар. Орхан відчув, як усе в ньому завмирає, а потім напружується до межі. Його очі наповнились люттю. Руки стиснулись у кулаки. Юзуф вчасно ступив ближче, затримавши його за плече. Біляй також трохи вийшов уперед, блокуючи можливий вибух.

Вони всі зрозуміли: ніч перед судом була пеклом для Лейли. Саме тому вона була в тій закритій сукні, саме тому — з макіяжем.

Лейла ще раз ніжно поцілувала сина в щоку, прошепотіла щось зовсім тихо й передала Джана Орханові. Потім, не оглядаючись, швидкими кроками рушила до виходу із суду. Вийшовши за двері та сівши на заднє сидіння авто вона нарешті дозволила собі те, чого не могла зробити раніше — ридати.

У цей час Озкан, ніби нічого не сталося, підморгнув присутнім, повільно розвернувся й у звичній впевненій манері залишив приміщення. Він сів у авто до дружини. Машина рушила з місця.

Їм услід мовчки дивились Орхан, Джан, Юзуф, Біляй і Угур. У цих поглядах було все: злість, жаль, тінь болю. Нарешті вони повернулися до свого авто й вирушили в інший бік. Далеко від шумного та яскравого Стамбулу. Їхня дорога вела на південний схід. У край родини Караглу. На межу із Сирією та Іраном. У місця, де минуле ще живе, а майбутнє тільки-тільки починається.