Розділ 2.

Машина повільно рухалась вузькими дорогами. Малий Орхан, притиснувшись носом до вікна, роздивлявся будинки, вулиці, дерева й людей.

Йому все було цікаво. Очі світилися захопленням.

— Мамо, дивися, які тут будинки! І дерева... Мені тут подобається.

Лейла намагалася відповісти, але не змогла зібратися з думками. Її тривога наростала. Ще звечора вона не могла знайти собі місця. Її лякало все: будинок до якого вони прямували, і про який вона знала лише з розмов; озброєні охоронці на передньому сидінні автомобіля; Орхан... Але найбільше — думка, що вона ось-ось втратить сина.

Авто зупинилось і перед ними постав особняк Караглу — величний, з каменю, із темними вікнами, які дивилися на них як очі хижака. Лейла ще міцніше стиснула руку сина.

На ґанку їх зустрічала Аджена Караглу — мати Орхана. Висока, сухорлява, прямою поставою й гідністю у кожному русі. Погляд був оцінювальний, холодний навіть ворожий.

Поряд із нею стояв Селім — менший брат Орхана. Йому близько тридцяти. На ньому темний піджак, дорогі сонцезахисні окуляри. Його обличчя було суворим і мовчазним.

Айше — молодша сестра Орхана — стояла трохи осторонь. Її постать ніби пом’якшувала загальну атмосферу. Волосся було значно світлішим, ніж у братів і матері, спущене на плечі легкими хвилями. Її обличчя з м’якими рисами, добрими очима й світлою посмішкою, одразу налаштовувало на спокій.

Джан легко вийшов з машини й сам підійшов ближче.

— Добрий день, — привітався хлопчик чемно.

— Привіт. — відповіла бабуся.

— Я Джан. Орхан або Джан, — додав він.

Сестра Орхана здивовано всміхнулася.

— Ти дуже схожий на батька. Теж кучеряве волосся.

— Навіть погляд той самий, — пробурмотів Селім, уважно розглядаючи малого.

Джан тримався впевнено. Він поводився природно, ніби вже належав до цього місця. Його не лякали ні погляди, ні обстановка. На відміну від Лейли.

Вона відчувала себе зайвою, чужою.

Всі разом вони пройшли до великої зали, де на Лейлу та Джана чекали ще двоє — адвокат Орхана та лікар.

— Потрібно взяти зразки, — спокійно сказав лікар.

Орхан кивнув. Джан розгублено поглянув навколо.

— Все добре, малий, — м’яко сказав Орхан, опускаючись перед ним на коліно. — Це просто лікар хоче взяти в тебе слину ваткою. І все.

— Мамо?...

— Я тут, я з тобою.

Поки це відбувалося, Лейла стояла позаду, весь час тримала сина за плечі. Наче боялася, що варто їй на мить відпустити — і його більше не буде поруч.

Орхан не зводив з сина погляду. Він бачив в ньому себе. Це боліло й тішило водночас.

А Лейла... Вона була тут — і вже ніби не була. Її присутність здавалася тінню. І з кожною хвилиною вона відчувала: скоро хлопчик стане частиною цього світу. А вона — назавжди залишиться зовні.