Розділ 1

Гаряче повітря Східної Анатолії було сповнене скорботи. Запах спецій і куряви змішувався з ароматом ладану, яким окропили дерев’яну труну. Похоронна процесія рухалася вузькими вуличками містечка, загубленого на самому краю Туреччини.

Чотири чоловіки несли труну на плечах. Серед них — Орхан. Молодий, кремезний, з глибокими очима, що не знали сну вже кілька діб. Він дивився в землю, не відчуваючи ваги труни на плечі — лише порожнечу в серці. До того моменту, поки не побачив Її.

Вона стояла осторонь. Така яскрава, серед цього траурного люду. Довге білосніжне волосся. Блакитна сукня. Очі — небесного кольору.

Орхан завмер.

«Я її знаю…»

У наступну мить вона повернулась і почала пробиратися крізь натовп, намагаючись зникнути. В цей момент, його погляд ковзнув по її відкритій спині. І там, між лопатками, він побачив — тату. Маленький колібрі.

Орхан обернувся до Юзуфа — охоронця, якому довіряв більше, ніж дехто довіряє братові.

— Бачиш ту дівчину?

— Білосніжне волосся?

— Вона. Прослідкуй. Я не можу залишити труну брата.

Юзуф кивнув і рушив слідом.

Орхан залишився поруч з труною. В ній лежав його старший брат — Емір, той, хто завжди стояв першим у всьому: у сварках, у роботі, у захисті. А тепер... його більше не було.

Надвечір, коли весь дім захлинувся у запаху кави, спецій і притлумлених голосів, Орхан вийшов на балкон. Він набрав Юсуфа.

— Де ти?

— Біля її дому.

— Скинь адресу. Вже виїзджаю.

Орхан зупинив авто біля кованих воріт, за якими виднівся будинок.

Юсуф все ще чекав.

— Жодного руху. Але вона всередині. Я впевнений.

— Хтось ще є?

— Можливо. Я чув голоси.

Орхан підійшов до воріт і постукав. Тиша. Вітер пробігся крізь дерева у саду.

Він уже збирався постукати ще раз, коли за воротами пролунали кроки. Металевий засув клацнув, і перед Орханом постала постать — незнайомий молодий чоловік.

— Я шукаю одну дівчину…

— Я знаю, — перебив той. — Проходь у сад. Я покличу її.

Чоловік відчинив ворота ширше, дозволивши Орханові увійти.

Під старим лимонним деревом стояв ротангований диван, два крісла і круглий кавовий столик. На столику в ряд, були виставлені п’ять іграшкових машинок — від найбільшої до крихітної. На одному з крісел лежала дитяча книжка з яскравою обкладинкою.

Орхан зупинився. Усе виглядало мирно, навіть затишно.
Він не встиг подумати, кому належать ці речі — коли почув кроки.

У сад, повільно ступаючи, увійшла вона.

— Ти прийшов, отже… згадав мене.

Орхан кивнув головою.

— Ти ж розумієш, минуло стільки часу. Я не з’явилась би просто так. Особливо в такий важкий для твоєї родини момент.

Він знову мовчки кивнув.

— Давай присядемо, і я тобі все розповім. Але… — вона зупинилася — Домовимось: ти вислухаєш мене до кінця. І тільки потім поставиш свої запитання. Добре?

Орхан, не зводячи з неї очей, повільно сів на диван.

Вона сіла навпроти.

— Ми з тобою зустрілися шість років тому в Стамбулі. Ту ніч ми провели разом. Це була одна з тих зустрічей, що здаються короткими снами.

Орхан завмер. Його погляд мимоволі ковзнув по іграшках на столику.

— Через дев’ять місяців, після тієї ночі, я народила сина. Я не шукала тебе. Не хотіла руйнувати і твоє життя. Два роки тому я познайомилась з чоловіком. Він був добрий. Турботливий. Полюбив мене і мого сина, — вона говорила тихо. — Ми одружилися. Все здавалося правильним. Але згодом він почав змінюватись. Рік тому він вперше мене вдарив. Я пішла в поліцію. Хотіла подати на розлучення. Але він… він має «довгі руки». Тоді в усіх офіційних паперах з’явилось: “впала з коня”. Хоч я завжди вправно їздила верхи.

Вона гірко всміхнулась і продовжила свою розповідь.

— Розлучення мені не дали. Він… зробив усе, щоб я не змогла піти. Заборонив працювати, замкнув у нашому особняку. Дні тягнулися один за одним... Я терпіла. Бо не було куди бігти. У мене немає нікого, у кого можна було б просити допомоги.

Вона глибоко вдихнула.

— Так тривало до минулого тижня. Він знову мене вдарив, але син прокинувся і вийшов з кімнати, щоб захистити мене.