Розділ 5. "Мертва тиша"

Повернувшись у відділок, Демон у тілі Віри ввімкнула яскраву лампу, що заливала світлом кімнату для допитів. Її погляд був холодним і зосередженим, а рухи різкими та точними, ніби вона контролювала кожен мускул, кожен жест.

Перед нею сидів молодий чоловік, якого зупинили неподалік місця злочину. Звичайний на вигляд, але щось у його манері відповідати на запитання змушувало її насторожитися.

– "Дмитре, як давно ти бував у лісі за містом?" — запитала вона, ледь нахиляючись вперед.

Він здригнувся, але старався зберегти спокій.

– "Та я… не пам’ятаю. Може, тиждень тому, або навіть більше."

Демон прищулилася, вивчаючи його обличчя. Зазвичай такі погляди могли зламати навіть найстійкіших, але Дмитро нервово ховав очі.

– "Ти розумієш, що твоє місцезнаходження збігається з часом, коли вбили ту родину?"

Дмитро проковтнув слину, стискаючи кулаки. Його обличчя спалахнуло збентеженням, але він квапливо заперечив.

– "Ні-ні, ви мене неправильно зрозуміли. Я там був випадково, просто… просто збирав гриби, коли… коли згадав, що треба повернутися додому."

Демон відчула, як у її грудях завирував темний вогонь, що з легкістю розпізнавав брехню. Вона підсміхнулася, нахилившись ще ближче.

– "Але гриби ти не приніс додому, правда?" — підколола вона.

Дмитро прикусив губу, його голос ставав дедалі тихішим.

– "Я... я запанікував, коли згадав про родичів. Вони тоді мали приїхати."

Вона зітхнула, ніби від нетерпіння, і різко обернулася до поліцейських, що стояли біля дверей.

– "Принесіть мені знімки з місця злочину," — кинула вона холодним тоном.

Згодом, коли фото лежали перед Дмитром, Демон мовчки спостерігала за його реакцією. Його обличчя зблідло, коли він побачив закривавлені знімки родини, яка загинула в лісі.

– "Ви коли-небудь бачили цих людей?" — спокійно запитала вона, ніби їй байдуже, чи скаже він правду.

– "Ні... ні, я їх не знаю," — промимрив він, але очі його видавали страх.

Демон знову відчула, як ланцюжки його брехні почали слабшати.

– "Справді?" — вона нахилилася ближче, зловісно усміхаючись. "Можливо, тобі стане легше, якщо зізнаєшся? Поясниш, чому був у лісі саме того дня?"

– "Я вам уже сказав! Я там нікого не бачив!" — Дмитро спробував захищатися, але його голос затремтів. "Це просто збіг!"

Демон помовчала, вдивляючись у його обличчя. Зараз вона грала не лише з його страхом, але й із його відчаєм.

– "Ну, добре, Дмитре. Допустімо, що ти дійсно нікого не бачив. Але поясни мені інше: чому ти так часто повертаєшся до тієї лісової ділянки? Якраз неподалік місця злочину."

– "Я ж… гриби…" — знову промимрив він, але тепер Демон відчула його повну невпевненість.

Вона, мов хижак, почала оточувати його, граючись з його нервами.

– "Гриби, Дмитре? Чи, можливо, ти шукав щось інше?"

На хвилину в кімнаті запанувала тиша, і Дмитро, зрештою, заплющив очі.

– "Я… я бував там раніше, але… я нікого не вбивав!"

Демон прищулилася, ніби розмірковуючи. Її власна натура жадала відкрити правду, але вона відчувала, що за Дмитром хтось стоїть. Можливо, він і не був убивцею, але точно знав більше, ніж намагався показати.

– "Я дам тобі час подумати, Дмитре. Але повір, що брехня тебе не врятує."

Вона відкинулася на спинку стільця, погляд її був повним загрозливої сили. Дмитро, відчуваючи себе безсилим, спробував звести погляд до підлоги.

Як тільки вона залишила кімнату, Ігор і Олег наблизилися до неї в коридорі.

– "Ну що? Ти думаєш, він винен?" — запитав Ігор, не приховуючи тривоги.

– "Він… щось знає, але це не він," — промовила Демон, примружившись. "Хтось інший заховався за його страхом."

– "Ти думаєш, це все-таки організована справа? Щось більше, ніж просто вбивство з непорозумінням?" — обережно запитав Олег.

Демон у тілі Віри подивилася на нього так, ніби він відкрив перед нею цікаву загадку.

– "Олег, у цьому є більше, ніж просто ліс і родина. Я відчуваю… тіні, які ховаються в глибині цього злочину."

Ігор і Олег переглянулися, ледве стримуючи своє здивування.

– "Ти завжди була трохи… ексцентричною, але тепер ти кажеш так, наче... бачиш це." — сказав Ігор, підозріливо глянувши на "Віру".

Вона посміхнулася, але в її усмішці був тільки холод і жорсткість.

– "Я бачу набагато більше, ніж ви можете уявити, Ігоре," — відповіла вона і рушила коридором, залишаючи їх знову відчувати цю незрозумілу тривогу.

Демон у тілі Віри повільно пройшла відділком, залишаючи за собою важкий, ледь відчутний шлейф відстороненості, ніби простір навколо неї холодів. Поліцейські, що працювали з нею не перший рік, не наважувалися підійти ближче. Від неї ніби відчувалося щось чужорідне, незрозуміле, і вони не могли пояснити, що саме викликало у них цей тваринний страх.

Вона підійшла до кабінету, де зберігалися речові докази, і відкрила сейф, дістаючи речі жертв. У її руках були годинник батька, обручка матері і маленька іграшка — синя машинка, що належала дитині. Демон торкнулася кожного предмета, її погляд затуманився, ніби вона шукала інформацію в глибині цих речей.

Двері кабінету тихо прочинилися, і до неї наблизився Ігор.

— "Ти щось знайшла?" — запитав він, обережно спостерігаючи, як вона тримає речі.

— "Це було жорстоке вбивство, Ігоре," — відповіла вона, не підводячи очей. "Але воно не безглузде. Я відчуваю, що хтось намагається передати нам повідомлення."