Розділ 2. "Нова Віра"

Поліцейський відділок працював у звичному режимі – слідчі вели справи, звітність зростала в купах на столах, а шум від клавіатур і телефонних дзвінків заповнював простір. Ніхто й не помітив, як у дверях з’явилася жінка в чорному брючному костюмі, синій сорочці та сонцезахисних окулярах. Високі червоні підбори стукотіли по підлозі, привертаючи здивовані погляди тих, хто мимохідь помічав її постать.

– "Це новенька?" – тихо перепитав Ігор, нахилившись до колеги, дивлячись на неї з зацікавленням.

Жінка зупинилася в центрі офісу, дивлячись на всіх з-під полів чорного капелюха. У цей момент з-за монітора визирнув Олег, начальник відділу, і з підозрою глянув на незнайомку.

– "Пані, ви до нас з якогось приводу?" – запитав він, спираючись на стіл і піднімаючи брову.

Жінка мовчки зняла окуляри. Її холодний погляд пронизував кожного, хто дивився в її бік. І раптом в офісі запанувала тиша.

– "Віра? Це ти?" – здивовано вигукнув Ігор, упізнавши знайомі риси обличчя. Але Віра, яку він бачив перед собою, разюче відрізнялася від тієї скромної дівчини, що виконувала всі доручення без нарікань.

Вона усміхнулася, але в цій усмішці не було колишньої тепла. Це була впевнена, навіть зневажлива усмішка.

– "Так, Ігоре, це я. Не варто так дивуватися," – її голос звучав на диво холодно.

Колеги розгублено дивилися один на одного, не розуміючи, що сталося з Вірою за ці дні. Її довге волосся тепер було коротко підстрижене, а окуляри для зору зникли, залишивши тільки ті, що прикривали очі від сонця. Вона виглядала мов зовсім інша людина – впевнена, непохитна, наче її більше не цікавили думки колег.

– "Соловей, зроби нам кави, як завжди, добре?" – невпевнено озвався Олег, мабуть, сподіваючись, що вона так само, як і раніше, без слів піде виконувати його вказівки.

Віра відкинула голову назад, дивлячись на нього з ледь помітним презирством.

– "Вибачте, але каву собі можете приготувати самі," – відповіла вона твердо і байдуже. "Це не входить в мої обов’язки."

Кілька людей навколо здивовано перезирнулися. Віра, яка завжди мовчала і робила все, що їй наказували, раптом відповіла грубо і впевнено.

– "Віра, з тобою все гаразд? Ти якась... не така," – тихо запитала Марина, інша слідча, яка завжди вважала її тихою та сумлінною.

– "Мабуть, я нарешті зрозуміла, що не зобов’язана бути зручною для всіх," – відповіла Віра, сівши за свій стіл і ігноруючи всі здивовані погляди.

Олег підійшов до неї, вирішивши показати, що зміни в її поведінці його не лякають.

– "Слухай, Соловей, ми в команді працюємо як єдиний механізм. Якщо я прошу щось зробити, то це не прохання, це наказ. Ясно?"

Віра холодно подивилася на нього знизу вгору, відкидаючи на бік сонцезахисні окуляри.

– "Наказ?" – вона легенько підняла брову. "Може, варто тобі нагадати, що я тут – детектив, а не обслуговуючий персонал. Я не прийшла сюди, щоб носити вам каву чи звіти. Моя робота – розслідування. І це єдине, що мене цікавить."

Олег відкрив рота, але нічого не сказав. Тиша, що запала в офісі, говорила сама за себе. Ніхто не чекав такого від Віри.

– "Добре," – нарешті промовив він, злегка здивований, але намагаючись зберегти своє обличчя. "Соловей, сподіваюся, твій новий підхід не завадить справам."

Віра тільки хитнула головою, без будь-якої зацікавленості в тому, що він скаже.

Інші слідчі, які завжди звикли до її піддатливості, вже не наважувалися звертатися до неї як раніше. Віра тепер була чужою, холодною і зовсім іншою людиною, наче те, що сталося з нею тієї ночі, витравило з неї колишню слабкість і страх. Вона ніби стала тінню свого минулого, але цією тінню керувала зовсім інша сила, яка не терпіла зневаги.