Розділ 1. "Сіра тінь"

Коли в поліцейському відділку траплялися невдачі, винною завжди призначали Віру Соловей. Скромна та тиха, вона була детективом лише за званням – для команди її роль зводилася до побігеньок і дрібних завдань. Щоранку вона приносила каву, виконувала чужі доручення, слухала зверхні коментарі. Здавалося, навіть її присутність у команді була зручним приводом для виправдання провалів.

– "Соловей, принеси мені звіт за минулий місяць," – буркнув начальник Олег Прут, навіть не відриваючи очей від монітора. У його голосі завжди була нотка зневаги.

Віра мовчки вирушила до архівів, давно змирившись із тим, що ніхто не сприймає її серйозно. Нещодавно через неорганізованість команди втік важливий підозрюваний, і хоч до її обов’язків це не мало жодного стосунку, всі звинуватили її.

– "Соловей, ти ж знала, що цього не можна було пропустити! Через твоє 'я не помітила' у нас тепер руки зв’язані," – сказав Олег, коли черговий план провалився.

Того вечора, залишившись на черговій зміні, Віра отримала перше за довгий час завдання розслідувати вбивство. Це місце злочину було в похмурій частині міста, і навіть світло її ліхтаря здавалося безсилим перед туманом, що густо огорнув вузький майданчик, де вона стояла. Здавалося, сама ніч дивиться на неї, приховуючи щось темне і небезпечне.

Під ногами залишилися криваві плями, а вітер шепотів щось лихе. Віра обережно вдивлялася в деталі, але щось у цій тиші насторожувало. Нараз вона почула кроки.

– "Ей, хто тут?" – озвалася вона, але голос звучав занадто слабко.

Позаду неї з’явилася постать – чоловік у капюшоні, кепці, з маскою на обличчі та біткою в руках. Його тінь здавалася занадто темною, очі світилися холодом.

– "Чого ти тут одна? Не сумно в цій тиші?" – запитав він, роблячи крок уперед. Його голос був низьким, ледь вловимим, але кожне слово лунало, ніби залізо по склу.

Віра спробувала втекти, але чоловік кинувся за нею, і дуже скоро вона відчула його важкі руки на своєму плечі. Її тіло опинилося на холодному асфальті, коли він звалив її на землю. Вона намагалася чинити опір, але марно: його сила була безжальною.

Коли руки чоловіка стиснули її шию, повітря почало зникати з легенів. Її голова паморочилася, а перед очима бігли темні кола. Усе її тіло відчувало безсилля, коли він почав бити її знову і знову. А потім – найгірше. Він переступив через останні межі людяності, перетворивши її жах на свою забаву.

Віра не відчувала ні сорому, ні болю – її свідомість опинилася в полоні темряви. Але жах не закінчився. Наостанок чоловік дістав ніж, його лезо блиснуло в тумані, і він завдав останнього, смертельного удару. Залишивши її бездиханне тіло на землі, він підняв її на руки та поніс у бік темного озера на околиці міста.

Минув день. Два. Потім тиждень. У дільниці Віри не вистачало, але ніхто не помічав її відсутності, наче тінь, яка просто зникла. Олег лише пожартував:

– "Соловей знову сховалась, певно, щоб не отримати чергове завдання," – сміявся він, поки інші колеги не звертали на це уваги.

Минуло кілька тижнів, перш ніж нарешті хтось запитав, де вона поділася. Але ніхто не міг уявити, що її тіло давно спочиває на дні озера, у тій самій безмовній темряві, яка забрала її життя тієї ночі.

Серед звичайної рутини і зневаги, які стали її долею, Віра Соловей зникла, перетворившись на справжню тінь – назавжди загублену і забуту. Але дещо залишилось у світі, що розпочало нову гру, зловісну і небезпечну – адже те, що забрало її тіло, готувалося повернутися вже не як проста детективка.