Глава 12

До покоїв зайшов Еріонор. Одягнений у простецький лляний світлий костюм з капюшоном, зовсім не був схожий на принца. Він тримав у руках якусь тканину. Зупинився біля дверей та приклеїв погляд до дівчини:
— Ця сукня дуже гарна, але тобі доведеться переодягнутися й обов’язково зняти прикраси.
— Навіщо? — принцеса глянула на себе. Розкішна сукня ідеально лягла на фігуру. Не розуміла чому чоловіку соромно з’являтися з нею на публіці.
— Ми переодягнемося у звичайних міщан. Проникнемо на свято інкогніто. Нам не потрібно привертати зайву увагу, — Еріонор простягнув дівчині одяг, який приніс з собою. — Міщани не ходять у таких багатих сукнях, котра зараз на тобі.

Аліана боязко взяла одяг з його рук:
— Ніхто не знатиме, хто ми насправді?
— Ні, побачимо свято зсередини. Адже ти цього хотіла? — дівчина кивнула, і Еріонор відійшов до дверей. — Я почекаю на коридорі поки ти переодягнешся.
Ця сукня була значною простішою, ніж ті, які висіли у шафі принцеси. Не та тканина, крій, фасон. Разом з нею, Еріонор приніс ще й хустку. Дівчина швидко одягнулася та зняла прикраси. Саме таку себе пам’ятала Аліана. Без дорогих прикрас та розкоші. У цьому одязі почувалася комфортніше. Вийшла на коридор, й чоловік одразу схопив її долоню у свою теплу руку:
— Через парадний хід виходити не будемо. Зараз ти побачиш те, чого б не повинна.
— Не боїшся, що я всім розповім? — Аліана додала у голос нотки грайливості.
— Ми ж вчимося довіряти одне одному. Так я дізнаюся чи вмієш ти зберігати таємниці.
Вони дійшли до кінця коридору та зупинилися. Принц натиснув на стіну. Вона почала рухатися й з’явився невеликий прохід. Судячи з усього це були потаємні двері. Еріонор підтвердив її здогади:
— Це таємний хід. Готова до пригод?
— Завжди готова, — Аліані натерпілося побачити, що приховують ці стіни.
Еріонор зняв зі стіни маленький акваріум зі світловою рибкою. Вона активно розмахувала плавниками та борсалася у воді. Освітлюючи нею шлях, чоловік йшов першим. Аліана рухалася слідом й відчуття авантюризму додавало азарту. Темний вузький кам’яний коридор, павутина на стінах, під ногами дрібне каміння, дозволяли припустити, що цим шляхом користуються не часто. Повітря пахло вологістю та пліснявою. Дівчина йшла обережно, не хотілося наступити на павука чи здохлу мишу. Вузький прохід вів униз, під стінами замку, зводячи їх до таємного виходу за межами палацу. Еріонор різко розвернувся до дівчини, наче бажав переконатися, що вона поруч:
— Це старий шлях, вирізьблений у камені ще в часи першого короля династії, і про нього знають лише обрані.
— То я тепер обрана?
— Схоже на те. Сподіваюся я не пошкодую про це.
Чоловік продовжив свій шлях. Аліана усвідомлювала ризик. Не знала, що зробить король, якщо дізнається про їхню витівку. Дівчина запанікувала:
— Ти — спадкоємець престолу, і тебе можуть упізнати!
— Тому ми перевдягнені, — він розправив просту сорочку.
Аліана скептично зиркнула на нього. Їй важко уявити принца, котрий звик до оксамиту й золота, у ролі звичайного юнака. Сьогодні вона побачила його з іншого боку. Впевнений, спокійний, з чітким планом. Дівчина прибрала павутину зі свого плеча та озвучила підозри:
— Ти вже не вперше переодягаєшся міщанином?
— Не вперше. Тільки під виглядом звичайної людини можна розгледіти місто зсередини й зрозуміти чого бракує мешканцям. Ми вже близько.
Чоловік торкнувся стіни. Аліана почула тихий скрегіт — Еріонор натиснув потаємний важіль, і перед ними відкрилися вузькі двері. Сонячне світло одразу доторкнулося очей. Дівчина зіщулилася. Принц вийшов першим. Швидко оглянувшись, простягнув їй руку.
— Ласкаво прошу до справжнього життя, принцеско.
За дверима з’явилося місто — яскраве, галасливе, живе. Люди співали й танцювали, розбризкуючи воду навколо. Повітря наповнене ароматами пряного вина та медових коржів. Аліана зробила глибокий вдих і зупинилася, з цікавістю оглядаючись довкола.
— Ну що? — підморгнув їй Еріонор. Заливши акваріум у таємному проході, зачинив двері. — Готова стати частиною цього?
— Якщо ми вже тут, то у мене немає вибору, — принцеса усміхнулася. Щиро, по-справжньому, з радісним блиском в очах.
Вони йшли до центральної площі, на якій зібралося багато людей. Протиснувшись крізь натовп, зупинилися неподалік від статуї богині, яка знаходилася у центрі уваги. Аліана стояла серед ворогів. Одразу згадалися гнилі помідори. Якби ці люди знали, хто вона насправді, то, мабуть, розірвали на клапті. Вона торкнулася краю світлої тканини, котра закривала волосся:
— Ти впевнений, що ця хустка допоможе мені залишитися невпізнаною?
— Ти поводишся так, наче тебе оточує королівська варта. — Еріонор зітхнув, поправляючи широкий каптур свого плаща. — Тримайся природно. Поводься, як звичайна дівчина, котра прийшла подивитися на свято.
Вони стояли серед натовпу, змішавшись із міщанами, що заполонили площу перед Храмом Води. Люди сміялися, обіймалися, бризкали одне на одного чистою джерельною водою, якою юнаки наповнювали глечики. Повітря насичене пахощами свіжих квітів, ладану та веселощами.
Попереду здіймався храмовий постамент. На ньому височіла статуя богині. Вона тримала перед собою чашу, а з її мармурових долонь тонкими струмками стікала вода, наповнюючи невеликий басейн біля підніжжя.
— Починається, — прошепотів Еріонор, торкаючись руки Аліани. Він стиснув її долоню, наче боявся, що дівчину вкрадуть.

На сходах перед статуєю з’явилися король і королева одягнені в біле. Музика враз затихла, натовп завмер. Монархи підійшли до чаші з водою, несучи в руках срібний глек.
— О, Велика Моріно! — голос короля лунав урочисто, але водночас тепло, як молитва. — Ми дякуємо тобі за воду, що живить наш народ, за ріки, що несуть життя, за дощ, що наповнює наші поля.
Королева нахилилася, повільно виливаючи воду зі срібного глека в чашу богині. Вода в ній спочатку застигла, а потім засяяла блакитним світлом. Люди затамували подих.
— Це знак, — хтось прошепотів у натовпі.
— Вона прийняла подання, — підтвердила літня жінка поруч з Аліаною.
— Якщо вода в чаші лишиться чистою — це рік без посух, — пояснив їй Еріонор, схилившись ближче.
Принцеса повернулася до нього, і в її очах світилася зацікавленість.
— А якщо ні?
— Якщо потемніє, то народ готується до неврожаю, але такого не було вже багато років.
Вони обидва перевели погляд на чашу. Вода залишалася кришталево чистою. Натовп вибухнув радісними вигуками, діти почали плескати в долоні, а юнаки з глечиками почали розбризкувати святу воду навколо. Холодні краплі впали на обличчя Аліани. Це не залишилося непоміченим Еріонором. Він засміявся й обережно змахнув вологу з її щоки.
— Вважається, що це приносить удачу, — його пальці ненав’язливо торкнулися її підборіддя. Ці дотики хвилювали, огортали теплом і ніжністю. Поруч стояв кремезний чоловік та радісно плеснув у долоні:
— Добре, що ту чужинку сюди не притягнули. Якби принцеса була тут, не факт, що вода залишилася б прозорою. Та дівка — поріддя пекла.
Спина Аліани покрилася морозними сиротами. Дівчина натягнула хустку на лоба. Жінка біля принцеси похитала головою:
— Відчуваю вона принесе нам багато нещасть.
— Принцу не позаздриш. Йому доведеться терпіти її біля себе, — бовкнула інша жіночка.
— Мій троюрідний брат нещодавно найнявся працювати у палац. Він розповідає, що наш принц, щоб не бачити її, цілими днями у палаці не буває.
— Не розумію, як він її терпить. Була б вона тут, то я б її… — кремезний чоловік почав душити повітря.
Аліана слухала слова міщан та стиснула руки в кулаки. Нігті вп’ялися у шкіру. Дівчина розуміла, що частково марканійці мали рацію. Еріонор потягнув її за руку:
— Ходімо, урочиста частина закінчилася.
Принц вивів її з площі. Вони зупинилися біля фонтану й чоловік несподівано заточив Аліану у свої дбайливі обійми. Поруч з ним дівчина почувалася у безпеці. Вона тремтіла, боязко притиснулася до його грудей, під якими нестримно калатало серце. Руки чоловіка торкалися спини, він на повні груди вдихнув аромат її парфумів та подихом залоскотав обличчя:
— Не зважай на них. Пізніше мій народ тебе прийме. Спочатку і я ставився до тебе вороже, але тепер розумію, що тебе потрібно оберігати, мов краплю священної води.
— Ти мене не ненавидиш? — в очікуванні відповіді, Аліана затамувала подих. Вона з надією дивилася у сині океани, якими здавалися його очі. Він злегка всміхнувся, наче вона сказала щось кумедне:
— Звісно ні. Ти всім демонструєш сталеву броню, проте під нею захована тендітна квітка. Я не дозволю нікому її зломити.
— Чому? Хіба не у твоїх інтересах позбутися нав’язаної дружини?
— Можливо, але мені починає подобатися ця нав’язана дружина.
Аліана вдивлялася у його обличчя та намагалася зрозуміти чи він не жартує. Припускала, чоловік розпочав небезпечну гру. Проте Аліана не була наївною дівчинкою, яка вірить кожному слову. Еріонор — ворог, і їй не варто забувати про це. Чоловік порушив тривале мовчання, яке запанувало між ними:
— Глянемо на товари торговців?
Дівчина кивнула та вибралася з його обіймів. Вони пішли вулицею. Хоч сукня виготовлена з тонкої тканини, проте вона не захищала від спеки. Довгі рукави ховали шкіру й дівчина не боялася, що обгорить. На вулицях і справді продавали багато: прикраси, артефакти, картини, випічку, та різні смаколики. Біля мага скучився натовп. Чоловік стояв у центрі та над тазиком з водою робив водні фігурки. Спочатку навколо нього крутилися водні кульки, потім вони злилися у форму зайця, який перетворився на кота, оленя, лева та розпався на краплі води, котрі рясною хвилею впали у миску. Еліонор нахилився до вушка принцеси:
— Це маг води. Влаштовує непогане шоу, — чоловік вибрав з кишені монету та кинув у капелюха мага.
Люди кружляли у танцях, пісні зливалися в єдиний потік голосів, а над площею лунала мелодія флейт і барабанів. Місто заповнила музика – швидка, легка, майже бешкетна. Люди навколо почали плескати в долоні, підхоплюючи ритм.
— То що, принцеско? — хитро примружився Еріонор. — Може, ризикнеш і станцюєш з простолюдином?