Глава 4

Аліана затамувала подих. Вона не очікувала, що її перший поцілунок відбудеться прилюдно, на очах у десятка гостей та ще з ворогом. Очі Еліонора теж не виказували захвату. Здавалося ця ситуація йому так само не приємна. Аліана відчула, як у неї німіють пальці від хвилювання.
Це частина обряду. Формальність. Вони обоє знали про це. У залі чекали придворні, радники, свідки цього союзу. Вони хотіли бачити не просто обіцянку. Вони хотіли бачити переконливість. Еліонор нахилився та потягнувся до дівчини. Відстань між ними скоротилася до кількох сантиметрів. Дівчина відчула його подих, легкий, теплий, з присмаком морської солі. Він чекав на щось. Аліана не відступила, не відвернулася. Це просто обов’язок, який вона має виконати.
Холодні губи злегка торкнулися її вуст. Наче вагаючись, непорушно застигли на кілька секунд, а потім охопили собою нижню губу. Еріонор цілував міцно, грубо, вкладаючи ненависть у кожний рух. Поцілунок виявився холодним, як море вночі. Напруженим, як канат між двома скелями. Не ніжний, не щирий, без жодної краплі кохання. Він став викликом.
Рука Еріонора лягла їй на талію — не лагідно, а владно, наче це його перемога. Рухи чоловіка стали наполегливішими, глибшими, і на мить у ньому з’явилося щось небезпечне — не злість, не пристрасть, а контроль.
Серце Аліани полохливою пташкою тріпотіло у грудях. Тіло відгукувалося на його дотики, котрі несподівано стали приємними. Дівчина хотіла цього менше за все. Вона повинна відійти першою. Відступити. Показати, що їй байдуже, але перш ніж вона встигла це зробити, чоловік перервав поцілунок сам.
— Ну що ж, принцесо, — прошепотів він так тихо, що це міг чути лише вітер. — Тепер ми справді зв’язані.
І хоча їхні губи вже не торкалися одне одного, її серце більше не билося так, як раніше.
Очі жриці стали кольору туману. Вона простягнула перлину.
— Вода благословила вас. Тепер ви — єдине ціле, як океан і небо, що віддзеркалюють одне одного.
Принц Еріонор легенько стиснув пальці Аліани. Щось у цьому дотику відчувалося інакшим. Іншим, ніж обов’язок, іншим, ніж домовленість. Вони обоє доторкнулися перлини. Всупереч очікуванням, поверхня виявилася, теплою. Раптом її поверхня потемніла. Ледь помітна тріщина пробігла крізь гладеньку оболонку, і зсередини вирвався слабкий сріблястий спалах. Жриця різко відступила, її бліде обличчя здавалося зосередженим, майже стурбованим.
— Цього не мало статися.
У той самий момент вітер змінився. Теплий морський бриз став холодним, наче його торкнулася тінь. Навколо острова здіймалися хвилі, утворюючи химерні візерунки на поверхні води. Здавалося, саме море спостерігає за ними. Із-за горизонту проступала темна хмара. Аліана знову зустрілася поглядом з Еріонором. У його очах більше не було лише спокою – там з’явилося щось інше. Передчуття. Небезпека. Далеко в морі, крізь шум хвиль, пролунав звук, який не належав вітру. І він наближався.

Вітер ущух, і море завмерло, ніби очікуючи чогось. Біля залу, омиваючи білий кораловий балкон, вода повільно темнішала. Не різко, не стрімко – хвиля за хвилею вона ставала глибшою, чорнішою, непроглядною. І тоді вода зрушилася. Спершу це було легке коливання, потім — вир, що здійняв хвилі догори, і з води щось з’явилося.
З глибин виринув гігантський силует. Спочатку — лише темна тінь, потім вона почала набирати форму: довгі, хвилясті щупальця, що ворушилися у воді. Гігантська каракатиця з’явилася з моря. Її шкіра переливалася темним оксамитом, неначе у хвилях відбивалися нічні зорі. Щупальця рухалися плавно, ніби вітер у високих кронах дерев. Створіння дивилося не на храм, не на воїнів, а на принцесу.
Аліана стиснула руку Еріонора. Страх змусив її довіритися ворогу, шукати захисту у того, кого ще мить тому вважала найбільшою небезпекою. Різким рухом каракатиця торкнулася Аліани. Гігантське щупальце лягло на плече. Темна, тепла, гладенька шкіра здавалася живою, сильною, а разом із тим – знайомою. У мить дотику перед очима промайнуло щось більше, ніж просто образи – спогади. Далеке минуле. Вона вже зустрічала її колись. Її дитяча рука, маленька і безстрашна, колись торкалася цієї ж шкіри. Як? Коли? Дівчина не знала відповіді.
Навколо відбувалася метушня, лунали крики, тупіт чобіт, а для Аліани час наче зупинився. Вона, зачарована створінням, не могла поворухнутися.
— Меч! Дайте мені меч, — Еріонор схопив зброю вартового.
Замахнувся і вдарив нею по щупальцю. Від леза прокотився дзвінкий стук металу. Меч не залишив жодного сліду на щупальці. Жриця, тримаючи перлину у руках, промовила заклинання. Її очі повністю оповив сивий туман, котрий вирвався з долонь.
Каракатиця відступила. Її тіло, мов тінь, розчинилося у хвилях, а темне чорнило, яке вже почало поширюватися в морі, раптом стало світлішим, ніби хтось змив фарбу зі скла. Вода повернулася до свого чистого бірюзового кольору, а хвилі забрали гігантське створіння назад у глибини.
— Що це? — голос Аліани тремтів.
— Горан, — Еріонор, наче очікував повернення каракатиці, не відривав погляду від моря. — Чорний хранитель.
Принц віддав безкорисливий меч вартовому. Глянув на дівчину й у його очах з’явився страх. Чоловік простягнув руку та торкнувся ключиці:
— Він поставив на тобі мітку.
Аеліра опустила погляд. На шкірі виднілася чорна пляма. З переляку дівчина спробувала її витерти, проте нічого не виходило. Мітка намертво відбилася на тілі. Дівчина продовжувала терти, наче це змінить ситуацію:
— Що це означає?
— Не знаю, це вперше я бачила Гарана так близько, — у жриці з’явилися чорні зіниці, а очі забарвилися у зелений колір.
Аліана припинила марні спроби позбутися мітки й стиснула губи. Мало того що вона не викрала артефакт, не втекла, вийшла заміж за нелюба, так ще й гігантська каракатиця поклала на ній пляму, про яку ніхто нічого не знає. Або не хоче казати. Король впевнено оголосив:
— Немає про що турбуватися. Маги прогнали Гарона та все контролюють. Прошу всіх до столової зали, де відбудеться святкування. — Гості вийшли з кімнати. У залі залишилися лише королівська сім’я, Аліана та жриця. Сиріонор зняв маску байдужості та стурбовано дивився на море:
— Як таке можливо? Горан ніколи не нападав на місто. Він якось обійшов магічний захист.
— Він і зараз не нападав, — жриця поклала перлину на вівтар. — Повірте, якби він напав, то наслідки були б катастрофічними. Ми ж знаємо, як він діє в океані. Випускає чорне чорнило, котре знищує все на своєму шляху. Його шкіра непробивна, наче броня. Ми не знаємо як вбити це створіння. Він цілеспрямовано прийшов за принцесою.
Спиною Аліани пробігся крижаний вітер. Вона не уявляла, що потрібно тій каракатиці від неї й що означали її спогади. Раніше дівчина знала, що ніколи не бачила моря, завжди жила у спекотній напівпустелі й не покидала її навіть на кілька днів. Король перевів на неї зацікавлений погляд:
— Ви володієте магією?
— Звісно! Усі члени королівської володіють чарами, — Аліана гордовито задерла голову. Нехай вона і недопринцеса, але магія у неї потужна.
— Якою саме? — жриця забрала руки від перлини.
— Магія землі.
Сказавши це, Аліана затамувала подих. На неї дивилися вороже, наче вона зробила щось протизаконне. Жриця поправила свою сукню:
— Дуже дивно. Горан — хранитель вод. Мабуть, він відчув у вас протилежну силу і хотів знищити. Не встиг, залишив лише мітку. Я зуміла його прогнати, але не факт, що він не повернеться.
— То на мене почалося полювання? — принцеса не стримала тремтячих ноток у голосі.
— Я не знаю, це лише припущення, — жриця розвела руками.