РОЗДІЛ 24 ДЕМИД "Перемога"

— Це компанія твого батька?

— Так. Він віддав їй все життя.

Крізь вітрове скло роздивляюся височезну скляну споруду, у панорамних вікнах якої відбивається розжарене сонце. Над вхідними, розсувними дверима висить промовиста назва «Перемога». Ну, статки Романюків я недооцінив. За останні шість років Аркадій значно розкрутився і розвинув сімейний бізнес. Тепер я розумію Штольмана, який готовий рити землю заради спадку покійного. Вражає. Навіть мене.

Аделіна протяжно зітхає, стискаючи тонкими пальцями ручки шкіряної сумки. Їй боляче повертатися в місце, де кожний міліметр нагадує про втрату близької людини. Та життя не залишає нам вибору. Вона мусить знайомитися з робочими моментами, а я зникнути, як тільки їй виповниться двадцять п’ять. На перший погляд, термін чималий і задумуватися про те, що буде через роки не варто. Однак присутність Аделіни мене дезорієнтує. Дівчина манить, як найсолодший гріх. І з кожною наступною хвилиною тримати контроль над поривами обійняти її стає складніше. Не можу бачити її сліз. Не здатний стояти осторонь від її відчаю.

Проблема, пов’язана із поверненням Софії додому, залишається проблемою номер один. Поки мала в інтернаті, Аделіна не займатиметься чимось іншим. Всі її думки навколо сестри.

— У тебе також є бізнес? — цікавиться Дюймовочка, коли виходимо з машини і прямуємо до вхідних дверей.

— Так, і доволі успішний. Я залишив справи в Іспанії на управителя, тому довгий час не зможу залишатися в Україні й розвивати виключно бізнес твого батька. Мені доведеться жити на дві країни.

— То може, я не шукатиму занадто великого будинку? — обережно цікавиться Аделіна.

Пропускаю дівчину вперед у хол компанії, вловлюючи у весняних очах блиск. Хитра яка! Думає, я не знаю, що у великому будинку шанси перетнутися зменшуються у рази. А вона хоче. І я хочу… Проте зась.

Усередині прохолодно і приємно пахне дорогим освіжувачем повітря. Все довкола просякнуте гарним смаком дизайнерів та архітекторів. На нас одразу звертають увагу. Схоже, чутки розходяться швидше, ніж ми встигаємо приймати управлінські рішення.

— Пані Ліно, раді вашому візиту, — приязно усміхається працівниця на рецепції.

Мене аж пересмикує від «Ліна». Ніколи не назву свою Дюймовочку так. Як подумаю про її бовдура-чоловіка, так і хочеться врізати комусь у пику. Чи я ревную? Ні! Божеволію від думки, через які приниження їй довелося перейти з подачі цього придурка.

— Я повідомлю Геннадія Генріховича про ваш візит, — продовжує дівчина, хапаючись за телефон.

— Не варто, — різко обриваю її намір попередити шефа, який протягом місяця окупував не лише будинок Романюків, а й офіс. Хитрий павук наплів тенет, де тільки міг. — Я розмовляв з ним. Пан Штольман чекає.

— Але у нас є порядок, — пищить у відповідь, блукаючи очима з мене на Аделіну, яка з розумінням киває, тим самим даючи зробити дзвінок.

Свята душа! З такою святістю і тиждень не протримається на ринку праці.

— Ходімо, — звертається до мене Дюймовочка. — Штольман розмістився у кабінеті мого батька.

Дівчина прямує до ліфтів першою, у кабіні натискає кнопку з цифрою десять. Високо забрався гад. Але я прискорю його спуск на землю.

У великому дзеркалі, що займає майже всю стіну, Аделіна поправляє неслухняне волосся, яке каскадом закриває плечі.

— Після смерті батьків я ще не була в компанії. Якщо чесно, трохи хвилююся.

— Я поруч, тому не бійся. Я не дозволю адвокату тебе образити.

— Знаю, — стріляє в мене очима в дзеркалі.

— Навіщо дозволила секретарці попередити Генріховича? Перше правило успішної бізнеследі — це жодного прояву жалю.

— Штольман помножить її на нуль, якщо не доповість. Мені по-людськи шкода дівчини.

— Від сьогодні управління «Перемогою» переходить у мої руки. Тож працівникам, якщо хочуть залишитися в команді, слід прийняти нові правила гри.

Аделіна сумно клацає язиком та розвертається до мене обличчям.

— Навряд просто зараз ти сядеш в крісло генерального директора. На жаль, адвокат не посунеться ні посадою, ні кабінетом.

— Я не планую займати кабінет Аркадія, бо користуватися ним повинна по праву ти.

— Серйозно? Хочеш, щоб я зчепилася зі Штольманом за меблі?

— Правило номер два: твоє завжди твоє, засовую руки в кишені штанів.

Дівчина кліпає, розкладаючи зміст слів по поличках. Серйозна. Зібрана. Я не втримуюся, і простягнувши руку, заправляю пасмо її волосся за вухо. Дивиться, не сіпається.

— Вважай, виселити Штольмана — це як пройти бойове хрещення.

Аделіна полотніє, ковтає страх, кліпає довгими віями. Переді мною соромно показувати слабодухість.
Нічого, сонце, я зліплю з тебе дочку, гідну свого батька.

Але все це крутиться на язику і залишається невимовленим.

Двері з безшумним шипінням відчиняються, відкриваючи вид на просторий коридор, застелений темно-сірим килимом, який поглинає будь-які кроки. По обидва боки — мінімалістичні двері з матового скла з табличками керівників відділів.