РОЗДІЛ 23 АДЕЛІНА "Коли все попереду"

Коли приводять Софійку, всередині все стискається у пекучий клубок. Змарніла, заплакана, пригнічена. З дитини-сонечка за одну ніч вона перетворилася на сіру грозову хмаринку з порожніми очима.

Опускаюся перед сестрою на коліна, обіймаю міцно-міцно. Секунду вона стоїть, мов заворожена, не вірячи, що перед нею справді я.

— Соню, ріднесенька моя. Як ти? Я так скучила. Моя хороша, обіцяю, скоро все скінчиться і ми знову будемо разом, як колись.

Крихітні рученята лягають на шию. Мала тулиться, шморгає носом, тонка тканина сорочки просочується її солоними, незаслужено гіркими сльозима.

— Ліно, я знала, що ти прийдеш по мене, хоч вони запевняли, що я нікому не потрібна. Будь ласка, не залишай. Забери додому.

— Крихітко, ми з Демидом робимо все можливе, аби ти якомога швидше повернулася до нас. Але ще кілька днів доведеться пожити тут. Потерпи, добре? Я дуже тебе люблю. Заради мене, будь дорослою.

Софійка схлипує з новою силою. Такій малій дитині не втямки, як це терпіти, миритися, залишатися. У її маленькому світі все доволі просто: вона повинна жити вдома, спати у своєму ліжку, бавитися улюбленими іграшками.

— Соню, — озивається за спиною Демид. Зелені оченята вмить злітають на нього, у них спалахує черговий напад страху. — Соню, — повторює, — на жаль, зараз ти не можеш з нами поїхати. Але обіцяю, що найближчим часом ти знову будеш із Аделіною.

Мала вдихає на повні груди, набираючись сміливості.

— Ми знову житимемо зі Штольманом і його дядьками?

— Ні, — стримано усміхається Костенко, а потім присідає навпочіпки, щоб зрівнятися зростом. — У нас буде новий дім, ще кращий і ще більший. Аделіна займатиметься пошуком будинку, у якому не знайдеться місця ні для Штольмана, ні для його людей.

— А ти житимеш з нами? — цікавиться Софійка, і з трепетом завмирає, бо попри лагідний тон Демид не викликає довіри. У відповідь він ствердно киває головою.

— Суд призначить мене опікуном, тому я наглядатиму за вами.

— Будеш новим татом? — стріляє очиськами сестра, а я аж прокашлююся.

Складно уявити Демида моїм названим батьком, ох складно. У голові спалахують недоречні спогади, і до щік припливає кров. Водночас зустрічаємося з Демидом очима. Впевнена, він згадав нашу пристрасть.

— Я буду тобі хорошим другом і наставником, — пояснює він.

— І Ліні?

— Звісно, — погоджується, ховаючи усмішку на кутиках губ. Він таки вміє поводитися з дітьми, а головне — говорити їм те, що вони прагнуть почути.

Неприємні мурашки покривають шкіру. Я не хочу, до відчаю не хочу бачити в Демидові друга. Серце у його присутності пропускає удар. Ноги підкошуються, тіло стає ватяним, наповнюючись солодкою знемогою. Хіба дружні стосунки можуть мати таке забарвлення? Ні…

— Ми вже потоваришували. Правда, Аделіно?

— Так, — опускаю очі, щоб він не вгледів збентеження.

— І з тобою подружимося, добре? — простягає широку долоню Софії, яка мить вагається і кладе пальці поверх. — Чудово. У мене з’явився ще один справжній друг.

— Друзі, Соні потрібно снідати. У нас сталий графік, тож проведемо нашу подружку до їдальні. Заодно переконаєтеся, які прекрасні умови для дитини..

У голосі директорки звучить фальш. Немає в інтернаті нічого доброго, абсолютно нічого.

Зелені оченята навпроти наповнюються вологою, а маленькі пальчики до болю впиваються в мої.

— Я не хочу, — починає капризувати.

Обличчя директорки миттєво набуває злісного, невдоволеного виразу, широкі брови збігаються на переніссі. Рідкісна стерва! Я підхоплюю Софійку на руки та гарячково благаю трохи потерпіти.
До їдальні йдемо мовчазною процесією, у якій всі слова зайві.

Під дверима директорка забирає у мене Софію та за руку відводить її усередину. А коли повертається, не соромиться дошкульних висловів:

— Пані Аделіно, я розумію, що ви занадто молоді й у вас немає досвіду спілкування з дітьми, але ваша м’якість у нашій ситуації зовсім недоречна. Соня занадто розбалувана. Вона звикла, що все виконується за її найменшим побажанням. Ви зараз підете, а нам няньчитися з її примхами. Думаю, до рішення суду обійдемося без зайвих побачень.

Гроші. Гроші. Гроші.

Всі їх люблять. І всім вони потрібні. Здається, у голові жінки вертяться тільки стодоларові купюри. За нову зустріч із Софією вона хоче отримати немалу винагороду. Демид також розуміє просту аксіому. Зауваження директорки його чіпають, та він тримає емоції під замком. Обхопивши мене за талію, він прямує до вхідних дверей і навіть словом не реагує на «компетентну працівницю».

У спину летить надмірне хмикання. Нехай. Чхати. Зовсім скоро ми заберемо Софію.

На вулиці роблю кілька глибоких вдихів. Розхитані нерви перебувають на межі витримки.

— Аделіно, не звертай уваги на її порожнє базікання. Я все одно домовлюся про нову зустріч.

— Не розумію, як її допустили до дітей? Це ж монстр у живій подобі. У ній немає нічого людського.