РОЗДІЛ 22 АДЕЛІНА "Перші спільні справи"

Хвилин п’ять Демид розмовляє по телефону, а тоді відкладає його на бічну панель. Він не дивиться на мене, вся його увага на дорозі. Зате я вкрадаюся, щоб оцінити його профіль. Красивий. Амбітний. Справжній.

— Після того, як відвідаємо Софію, я планую поїхати в офіс. Складеш мені компанію?

— Якщо чесно, я рідко бувала на роботі в батька.

— Доведеться познайомитися із спадком ближче. Я виконуватиму обов’язки генерального директора наступних шість років, а далі бізнес батька очолиш ти. Тому треба мати і відповідну освіту, і навички, і характер.

— Зі всього я маю лише характер.

Демид цмокає язиком.

— У дев’ятнадцять нереально керувати потужною корпорацією. За кілька місяців тебе роздеруть і сліду не залишиться. Жодний характер не допоможе.

— Я ніколи не думала, що зможу замінити тата, — відвертаюся до вікна, ховаючи солоні сльози.

— Він був хорошою людиною. Впевнений, зрадів би, що ти продовжиш його справу.

— На жаль, нам із Сонею довелося рано подорослішати.

— Аделіно…

— Ліна… Друзі і рідні називають мене Ліною, — поправляю чоловіка. На мить наші погляди стикаються. У сірих очах спалахує протест проти пропозиції.

— Я ніколи не звертатимуся до тебе інакше. Ніколи не назву Ліна, бо так тебе називає твій чоловік.

— Я вирішила розлучитися з Назаром і свого рішення не зміню. Він не мій чоловік.

— Інколи тавро шлюбу сильніше за наші прагнення, — відповідає Костенко, знову розвертаючись до проїзної частини.

Його слова ранять душу, зачіпають за живе. Яремчук його так бісить, що не гребує дошкульними шпильками в мій бік. Але я ж не винна.

— Кожна людина має право на помилку. І, повір, я дуже-дуже шкодую про стосунки із Назаром. Якби могла повернути час назад, я б оминула його десятою дорогою.

— Може, це кохання?

Питання злітає гостро, наче він насаджує на виделку серце.

— Може, — відповідаю уїдливо. — А ти ніколи не кохав? Ніколи не помилявся? Ніколи не думав, що саме ця жінка одна-єдина на все життя? Невже у твоєму віці, статусі, досвіді не знайшлося місця почуттям?

Понесло. Без поворотів. Без зупинок.

Демид різко гальмує. Від несподіванки виставляю руки вперед, від зіткнення з панеллю приладів рятує пасок безпеки.

— Ей, ти чого? — здивовано витріщаюся на нього. — Господи, я ж тільки поставила кілька запитань про минуле. Врешті-решт це моє законне право знати більше про людину, яку наступні шість років бачитиму щодня.

Костенко таранить крижаним холодом сірих очей, від якого враз стає некомфортно.

— Аделіно, я знаю, що таке втрачати і самотніми ночами зализувати кровоточиві рани. Не варто випробовувати моє терпіння, бо воно давно закінчилося.

Прикипаю до сидіння. Несподівана відвертість Демида б’є в сонячне сплетіння. Отже, за спиною новоспеченого опікуна стільки таємниць, що я просто зобов’язана влаштуватися стажером до нас на фірму, аби вивідати все до найменших дрібниць. Костенко — це магніт, до якого притягує невидима сила. Чи то спільна ніч, чи то спільна справа з порятунку Софії, та я шукаю в ньому надійне плече, захист, якого не вистачає після смерті батьків.

— Приїхали, — підводить очі на вицвілу двоповерхову будівлю навпроти машини.

По периметру вона обгороджена металевим синім парканом, за яким юрмляться діти. Раніше я ніколи не відвідувала подібні заклади. Серце стискається в грудочку, варто глянути на стару споруду, стіни якої бачили кілька поколінь сиріт. Не здивуюся, якщо із подачі Штольмана сестру розмістили у найгіршому сиротинці столиці.

— Мда, — промовляє Демид, ніби зчитуючи мої думки. — Бідна наша Соня. Після розкішного будинку дитині тут вкрай важко.

По щоках сповзають сльози. Світ розбивається на шматки. Поки я ніжуся у ванній, сплю на м’якому ліжку, купую якісний одяг, моя сестричка сама-самісінька серед чужих людей у цьому… моторошному місці.

— Я негайно забираю її звідси, — гарячково випалюю й швидко вибираюся із машини. Між мною та Сонею високий паркан і незрозумілі дикі закони юриспруденції. — Вона не залишиться тут ні хвилиною довше. Чхати я хотіла на Штольмана і опіку.

— Зупинися, — хватає за лікоть Костенко. Я майже біля хвіртки, але він встигає зупинити й одним ривком розвернути до себе обличчям. Сірі очі знаходяться навпроти моїх. У них горить наказ послухати його, не робити дурниць, не поглиблювати без того складну ситуацію.

— Спонтанними емоціями та необдуманими випалами ти зробиш тільки гірше, — продовжує він, повільно ослаблюючи хватку. — Генріхович тільки чекає, щоб ти зірвалася. Один поспішний необдуманий крок — і він звинуватить у викрадені дитини, або доведе, що ти недієздатна. І що тоді? Як мені допомогти вам?

— Пропонуєш чекати? Чекати, коли Соня плаче, боїться, страждає? Вона маленька. Вона дитина!

Силою вириваю лікоть з його пальців, та Демид реагує блискавично. Не встигаю відійти на крок, як він обхоплює зап’ястя й притискає до грудей, впечатує в себе.