РОЗДІЛ 20 "Протистояння"

— Що ти робиш? Постав мене негайно, — впирається долонями Аделіна, коли витягаю її просто з ванни. Струмені води ляпають на підлогу, утворюючи навколо нас величезну калюжу, а вода безжально просочує мою майку та шорти.

— Турбуюся про тебе, — перегукую її лемент та ставлю на кахель, після чого беру рушник і замотую з головою, наче ляльку.

Я забороняю собі дивитися на дівчину. Я забороняю собі бачити в ній привабливу жінку, від якої втрачаю гальма. Я забороняю собі божеволіти від її присутності у квартирі. Аделіна — табу, і слід тримати руки при собі.

Зобразивши байдужість на обличчі, аби не здогадалася про справжні думки, швидкими рухами розтираю її плечі.

— На вихід, — командую. — На кухні знайдеш їжу і гарячий чай. А про цього придурка Назара не думай, я сам розберуся з ним.

Аделіна кидає на мене спантеличений погляд і поспішно зникає за дверима. Мій спонтанний порив турботи геть збентежив дівчину. Та я сам дивуюся власній емоційності. Аделіна змушує мене спершу робити, а вже потім думати.

Залишившись наодинці, знімаю одяг і забираюся у ванну, де хвилину тому ніжилася Аделіна. Можливо, я маніяк, але моя фантазія зовсім не сконцентрована на проблемах. Заплющивши повіки, я без сорому згадую проведену разом ніч. Без сорому. Без краплини жалю.

Але в нас немає майбутнього.

— Старий, ти геть злетів з котушок! Так не можна. Вона — дочка твого покійного друга, який довірив тобі найдорожче.

Зумисне довго затримуюся у ванній кімнаті. Потім стою, як підліток, під дверима і чекаю, поки кроки у квартирі стихнуть й Аделіна засне. Жити з нею під одним дахом і щохвилини боротися із самим собою — титанічне випробовування, яке я повинен пройти на «відмінно».

Довкола дійсно панує тиша. Навшпиньках підходжу до кімнати гості і переконавшись, що вже спить, звертаю у свою. Диван під вагою тіла прогинається, даруючи розслаблення. Але заснути ніяк не вдається. У телефоні знаходжу профіль Аделіни Романюк, гортаю її фото, на яких вона щаслива та усміхнена. А на весільній зависаю… Сказати красива — нічого не сказати. У ній є особливий шарм, який манить чоловіків, притягує, наче магнітом. Лише бовдур Назар не розгледів діаманта, який отримав незаконним шляхом. Чому незаконним? Тому що я ніяк не збагну, що спільного було між молодими людьми, аби Аделіна дала добровільну згоду на шлюб.

Роздивляючись її фото, не помічаю, як поринаю у сон.

А прокидаюся я від ледь чутного шуму в кімнаті. Інстинкт самозбереження спрацьовує блискавично. Не встигаю розплющити очі, як пальцями обхоплюю чужу руку.

— Ой, — скрикує Аделіна, підскочивши на місці. Вона застигає, спіймана, наче злодій. У її вільній руці помічаю свій мобільний телефон.

— Що ти тут робиш?

— Я… Я прийшла за… — запинається, гарячково вигадуючи виправдання. — Я почула, що твій телефон дзвонить, а ти не відповідаєш. Ось і прийшла.

Зиркаю на вікно, за яким тільки-но починає сіріти ранок. Місто ще спить, сонце повільно підіймається над дахами будинків. У таку рань хіба Артем турбуватиме. І то, якщо настане кінець світу. Аделіна червоніє до кінчиків волосся. Ну, не вміє дівчина брехати, і з цим нічого не вдієш.

— Дивно, я дуже чутко сплю. Давай телефон. Подивлюся, кому ще не спиться із самісінького ранку.

— Е… Так, будь ласка, — вона зовсім втрачає самоконтроль, проте гаджет не повертає.

— Ну, — киваю на телефон, при тому продовжую утримувати її зап’ястя.

Несміливо простягає пристрій, а я хапаю не його, а перехоплюю руку. Тепер дві кінцівки повністю під моїм контролем.

Захотіла погратися у шпигунку? Доведеться відповідати.

Одним ривком тягну дівчину на себе й одразу валю її на диван.

— Демиде, — пищить під мною, а я впечатую її в ковдру, нависаю згори, миттєво стискаю дві руки в одній своїй.

Тепер Аделіна обеззброєна. У напівтемряві кімнати величезні, мов глибокі озера очі, набувають специфічного магнетичного блиску. І цей блиск щемить душу, пробирається до серця довгими щупальцями, здавлює його в передчутті перемоги. Повні губи розтуляються, з них вилітає видих, солодкий, довгий, ніжний видих, який ледь не ловлю своїми губами. Нахиляюсь майже впритул до малинових вуст, майже фізично вловлюю їхній смак. Майже готовий…

— Чого ти добиваєшся, Аделіно? — хрипко шепочу, відчуваючи, як уся витримка, яку я з таким старанням збирав по крихтах усю ніч, розсипається на порох від одного передчуття поцілунку.

Моє дихання видає всього без залишку. Воно збивається, перетворюючись на шалене хапання життєво необхідного повітря. ЇЇ серце під тонкою тканиною футболки б'ється в унісон з моїм. Аделіна не розриває зорового контакту. В зелених очах спалахує виклик.

— Я нічого... Я просто хотіла перевірити, чи ти живий, — ледь чутно відповідає. Бреше. А відверто брехати не вміє. Аделіна свідомо прийшла в кімнату, знала, що робила. Вона бачила відкриту галерею на екрані, бачила себе на тому проклятому весільному знімку, який я роздивлявся перед сном.

— Живий, — промовляю, не зводячи очей з її губ. — Але через тебе скоро стану покійником. Ти хоч розумієш, як тяжко втриматися від спокуси взяти тебе?