РОЗДІЛ 19 АДЕЛІНА "Охоронець"

— Я поспішно збиралася і не взяла нічого з речей. Можливо, позичиш футболку?

— Добре, але за однієї умови. Ти в ній нікуди не дременеш. А то виростуть ноги, як сорочці.

— Обіцяю без дозволу не позичати, — усміхаюся та підіймаю догори кулачок.

— Дуже хочеться вірити, — скептично скидає бровою Демид, однак йде у сусідню кімнату та приносить чисту футболку.

Мій розмір. Міді, трохи нижче колін. Прикидаю, що втоплюся в ній, а з великого вирізу виплигнуть груди. Треба негайно подумати про одяг і замовити в інтернеті все необхідне.

— Я переніс свої речі, поки ти спала, в іншу спальню. Тепер житиму в ній, — киває через плече, а потім на двері за моєю спиною. — А ти в цій.

— Душ у нас спільний?

От про що я думаю? У мене проблем вище голови, а я прикидаю, як розминатимуся з Костенком у коридорі. Божевільна? Та ні, просто дурна. Та ще й питання звучить двояко, з натяком на більше. Червона фарба вмить припливає до щік, видаючи збентеження.

Демид хмикає.

— Пропоную розробити графік приймання ванни. Спершу ти, бо дівчат потрібно пропускати вперед. Другим я дрібними перебіжками, щоб не побачити тебе в халаті.

— Знущаєшся? – кошуся спідлоба.

— Аделіно, ти дуже красива, коли ніяковієш. Я не можу відмовити собі у задоволенні помилуватися вродливою дівчиною.

— І часто ти доводиш дівчат до … зніяковіння?

Треба зупинитися, закрити рот на замок, не переступати межу. Та після сьогоднішнього стресу розум відмовляється гальмувати. Сміливо роблю крок до Демида, одночасно простягаючи руку за футболкою. Очі в очі. Секунда переростає в хвилину. Він не віддає її, тримає, не розриваючи зоровий контакт. Він наче ворог, який намагається передбачити наступний крок супротивника.

— З якою метою цікавишся? — запитує і стискає губи в тонку лінію.

Господи милосердний, допоможи! Я ступаю на тонку кригу.

— Ти мій опікун, новий генеральний директор корпорації покійного батька, людина, від якої залежить майбутнє Романюків. Як думаєш, мені потрібна про тебе інформація?

— Навряд кількість жінок, які побували в моєму ліжку допоможе скласти картинку про того, кого описала. Це по-перше. А по-друге, мене призначено опікуном малолітньої Софії, а не дорослої заміжньої Аделіни.

Демид переводить очі на мої губи й теж скорочує кроком відстань. Тепер ми майже торкаємося один одного, майже фізично відчуваємо жар тіл, у крові яких кипить адреналін.

Невидима сила штовхає піднести вільну руку до волосся, поправити неслухняне пасмо.

Протяжний видих виривається з його грудей.

— На твоєму місці, я б предметно розпитав, хто такий Демид Костенко, з яким доведеться найближчі шість років жити під одним дахом.

Здається, Демид сам не вірить у те, що говорить. Я не знаю, як ніч провести з ним через стіну, щоб не збожеволіти від думок. А він фантазує про цілих шість років!

— Маєш рацію, — висмикую футболку та відходжу назад, обираючи безпечну дистанцію для десятків питань. — Мені нічого не відомо про нового управителя.

І вкотре Демид хмикає, зачіпаючи за живе:

— Ну дещо відомо…

— Знову підколюєш?

Костенко сміється і картинно розводить руки, мовляв, я вірно зрозуміла натяк на пристрасну ніч.

— Відповім на всі твої питання після душу. Просто я тренувався, спітнів і хочу помитися.

— Я теж не проти поніжитися у ванні. Тож дівчатка вперед!

І поки Демид не вигадав чергової відмовки, ковзаю повз нього у ванну кімнату.

Без поспіху набираю воду, наливаю в неї чоловічий гель і, забравшись в теплу купіль, дозволяю собі релакснути.

Вода змиває залишки напруги, але тривога все одно пульсує в серці. Заплющую очі, намагаючись відпустити думки про Костенка за стіною, про корпорацію, про зруйноване звичне життя. Мені необхідно всього кілька хвилин, щоб перезавантажити мозок.

Але спокій триває недовго.

Тишу у ванні різко прорізає телефонний дзвінок. Мій мобільний лежить на полиці біля раковини, куди кинула його, зайшовши з коридору. На екрані висвічується незнайомий номер. Здригнувшись, беру трубку й підношу до вуха. Може із сиротинця? Та надія почути сестру розбивається на мільйони фрагментів.

— Ліно, думаєш втекла від мене? — лунає по той бік зв’язку знайомий, п'яний голос Назара, мого законного чоловіка. Його слова зливаються в брудний потік, повний погроз, образ і незрозумілих ревнощів. Трясця, ніби він має право ревнувати! Мене аж підкидає. Дикий страх знову сковує тіло, а в грудях зароджується протест.

— Ти назавжди моя! Ти нікуди від мене не дінешся. Я приїду і заберу тебе, де б ти не ховалася.

— Дай спокій, Назаре! Я бачити і знати тебе не хочу. Найближчим часом нас розлучать.

— Не ламай комедію, дружинонько! Без моїх батьків ти нуль без палички.

— Помиляєшся. Це ти без них ніхто, порожнє місце.