РОЗДІЛ 18 АДЕЛІНА "У нас інший фінал"

Я спустошена, наче піщана пустеля. Я розбита, наче блискавкою земля. Я роздратована, бо у мене відібрали сенс життя. Моє маленьке сонечко. Моя квіточка. Моя принцеса.

Ненавиджу всіх, а найбільше — Костенка, бо він дозволив нелюдам відвести Софійку в дитячий притулок.

Його прохання довіритися видається таки ефемерним, таким відірваним від реальності. Він зовсім мене не знає вважаючи, що на всі сто відсотків покладуся на нього. Немає довіри там, де її вирубали під корінь.

Але я настільки кепсько почуваюся, що дозволяю стиснути свою долоню на знак підтримки і везти мене в квартиру, де ще вночі почувалася на сьомому небі. Яке дивне у долі почуття гумору. Спершу дарує радість, а потім товче обличчям в багнюку, розмазуючи найкращі спогади у соплі. Кипить.

Прихиляючись головою до сидіння, я заплющую повіки. У свідомості — каша. Мабуть, я засинаю під монотонний гул двигуна та плавне заколисування від руху транспортного засобу. А можливо, мозок вирішує таким чином втримати мене при здоровому глузді, вимкнувши всі розпізнавальні вогні.

Фрагментами бачу морське узбережжя, мені назустріч прямує високий широкоплечий чоловік, одягнений у все біле. Він такий красивий, що не можу відвести погляду. Хочу крикнути йому, посміхнутися, адже це не хтось чужий, це Демид. Однак його обличчя розпливається, перетворюється у туманну хмарину, і на місці виникає образ моєї Софійки. Дитина надривно плаче, простягає ручки, благає забрати її з темної кімнати. Я кидаюся бігти, а вона віддаляється. Хочу вхопити за простягнуту долоню, і не встигаю. Я щось кричу. Мої ватяні губи видають звуки, далекі від членороздільної мови. — Тихо, Аделіно, я поруч. Тримайся за мене, — крізь хаос долітають до вух слова Костенка.

— Не відпускай, — гарячково благаю.

— Не бійся. Ти в безпеці.

А потім руки Демида обхоплюють мене і кудись несуть. Я без сорому горнуся до широких грудей, вдихаю аромат парфумів в ямочці біля ключиці. Я чую, як стукотить його шалене серце, як кам’яні м’язи утримують, не знаючи втоми.

— Демиде, — солодко тягну.

— Спи, сонце, спи.

— Ти нікуди не зникнеш?

— Ні.

Сон сковує повіки, наливаючи їх свинцем. До божевілля хочеться спати. І я зручно вмощуюся на м’якому ліжку, обіймаючи подушку, ніби Демида.

— Хочеш, я залишуся з тобою? — звучить над вухом питання, приправлене гарячим диханням, яке лоскотить ніжну шкіру.

— Будь ласка, — натомість прошу.

Костенко забирається поверх покривала, притискає мою спину до грудей. Його величезна рука ховає від всіх негод, як в коконі. Я нарешті провалююся в прірву — темну, але не страшну. Не страшну, бо він поруч.

Коли я прокидаюся, за вікном темним небом нависає над містом вечір. У кімнаті панують сутінки, тому очі швидко адаптовуються і сканують все навколо. Пізнаю кімнату Демида. Отже, привіз до себе.

Підвожуся з ліжка, озираюся. За моєї відсутності протягом дня нічого не змінилося. Навіть простирадла, на яких було так неймовірно вночі, залишилися тими самими. Ніби нікуди не йшла. Уява малює, як зараз у двері увійде Костенко у рушнику на стегнах і ляже поруч.

Але фантазія геть недоречна, тому миттєво відганяю уявне марево і протираю очі.

У двері тихенько стукають, після чого вони повільно прочиняються, і в шпарині показується голова Демида. На секунду затримуюся на його світлому скуйовдженому волоссі. Чоловіку так навіть краще, ніж з ідеально зачесаною зачіскою.

— Привіт, — вітається, — Я зайду? Ти як?

На Демидові спортивні широкі шорти та велика чорна майка, яка без сорому виставляє напоказ рельєфні треновані м’язи. Шкіра засмагла, гаряча. Схоже, він тільки-но вийшов зі спортзалу.

— Не скажу, що нормально, — підводжуся назустріч.

— Згоден, у нашій ситуації запитувати про самопочуття безглуздо. Та я з хорошими новинами. Артему, моєму помічнику, вдалося найняти команду першокласних адвокатів, процес оформлення опікунства запущено.

— Я не зможу нормально жити, поки Софія не буде в безпеці.

— Знаю, тому я домовився на ранок про зустріч з нею.

— Серйозно? Мене пустять до Софійки?

— Нас, — поспішає поправити. — Я хочу краще познайомитися із твоєю сестрою.

— Дякую, Демиде, щиро дякую! — радісно скрикую та, піддавшись емоціям, повисаю у чоловіка на шиї.

Я роблю це несвідомо, як дружній жест, але…

Але сильні руки змикаються на моїй талії, я вдаряюся носом в грудну клітку, застигаю, не дихаючи. Він так близько. Такий підступно бажаний.

— Аделіно…

Моє ім’я злітає з губ ніжно, звабливо, солодко.

— Вибач, — промовляю, впираючись долонями в плечі.

— Тобі немає за що вибачатися, Дюймовочко.

Демид не поспішає розмикати обійми. Крізь тонку тканину жилета відчуваю гаряче тепло долонь, кожною клітинкою тіла ловлю близькість його тіла. І всередині прокидається та сама грішниця, яка вмирала та оживала на ліжку за спиною. Проникливі сірі очі з лукавими вогниками блукають моїм обличчям, відверто насолоджуючись зніяковінням.