РОЗДІЛ 17 ДЕМИД "Довірся"

Коли поліцейська машина та машина «компетентних органів» із Сонею зникають за рогом вулиці, підхоплюю Аделіну під лікоть та пошепки звертаюся:

— Де твої документи?

— У сумці, я встигла все забрати.

— Тоді тікаємо звідси негайно.

— А речі?

— Розберемося. Зараз головне вийти з подвір’я, поки Штольман і його люди не кинулися нас зупиняти.

Відчуваю, як дівчина напружується, вагається.

— Аделіно, зберися. Зараз не час розслаблятися чи сумніватися. У тебе більше нікого немає, крім мене.

— Так, я знаю, — схлипує. — І в цьому найбільша проблема.

— Ну ж бо, — промовляю з притиском і штовхаю дівчину до воріт, не зважаючи на її протести.

Через силу Аделіна переставляє ноги. Я розумію, що вона на межі нервового зриву, що ситуація із сестрою вийшла з-під контролю, що вона розгублена та не розбирається, де ворог, а де друг. Однак кожна секунда на подвір’ї її рідного дому — це шлях в нікуди. Час грає проти нас.

— Аделіно, стривай, — лунає за спиною голос Штольмана. — Ти куди?
Біля нас розвертається поліцейський екіпаж, затуляючи від захисника, і я, користуючись моментом, пришвидшую крок.

— Дюймовочко, не гальмуй. У машині поговоримо.

— Ти віддав їм мою Соню, — схлипує.

— Я все поясню. Сідай в салон.

— Демиде, я ненавиджу тебе.

У ній говорить стрес і безвихідь, у ній кипить біль і розчарування в мені. Нехай. Все потім.

Якось мені вдається всадовити дівчину в машину. Коли я закриваю її дверцята, до нас таки підходить Геннадій Генріхович.

— Демиде Вікторовичу, а ви куди тікаєте? Нам є про що поспілкуватися.

— Іншим разом. Зараз не маю часу, бо треба зайнятися документами щодо опікунства над Софією. Я не можу допустити, аби дитина перебувала в сиротинці.

— Думаєте, я в захваті? — чіпляється пальцями за дверцята, не даючи можливості їх зачинити. — Соня мені як рідна, вона виросла на моїх очах. І до Ліни я ставлюся, як до дочки.

— Авжеж, — іронічно усміхаюся. — Так любите, що не гребуєте погрозами, що не упустили можливості підкласти її під цього бовдура Назара.

Останні слова злітають злісно, з неприхованою відразою.

— У них кохання, — натомість сміється Штольман. — А вам не слід втручатися в сімейні справи.

— Кохання? — відверто сміюся в обличчя захиснику. — Не смішіть мене, Геннадію Генріховичу. Ви чудово знаєте вартість їхнього, вибачте, кохання. І ціну Назару теж знаєте. Він нікчема і не вартий навіть мізинця Аделіни. Всього найкращого, ми поспішаємо.

Одним ривком шарпаю на себе дверцята, вириваючи їх з чіпких пальців Штольмана, який з острахом відсмикує руку і поспішно робить крок назад, звільняючи виїзд з подвір’я.

— Демиде, ти граєш у дуже небезпечну гру. Ти тут ніхто, чужий. І коли все вляжеться, Ліна втямить, якої величезної помилки припустилася, повіривши тобі. Краще відпусти дівчину і їдь з країни, поки її життю нічого не загрожує.

У словах неприхований сарказм. Збожеволіти можна від його пихатої самовпевненості.

— Щиро дякую за дружні поради, та я не потребую їх. Крім того, на «ти» ніхто не переходив.

— Ти пошкодуєш.

— Не ставай у мене на шляху.

Двигун відгукується голосним ревом, машина зривається з місця, залишаючи розлюченого захисника у компанії вірних посіпак. У дзеркалі дальнього вигляду ловлю його розлючену, розчервонілу фізіономію та додаю швидкості, побоюючись погоні. Не вистачало перегонів і перестрілок. В Аделіни без того розхитані нерви.

Я вивертаю кермо у загальний потік транспорту, і поки їдемо до моєї квартири в центрі, обоє мовчимо. Німу тишу розрізає шум машини і її рване дихання. Періодично кидаю на дівчину стривожені погляди. Помічаю, як судомно стискає поли жилета, як думками перебуває десь дуже-дуже далеко. Зіщулившись на сусідньому сидінні, вона намагається стати непомітною для всього світу, розчинитися, абстрагуватися, аби не сприймати реальності — Соня в дитячому будинку. Нарешті вона заплющує очі, а по щоках починають безперервними потічками сповзати сльози, залишаючи вологі доріжки.

— Аделіно, — тихо звертаюся, простягаючи руку до її пальців, але в останню мить передумую та осмикуюся.

— Не чіпай мене, просто не чіпай.

— Я не можу дозволити тобі розклеїтися. Послухай, зараз Соня в небезпеці. Поки вона перебуватиме під опікою цих продажних «компетентних органів», ми — безсилі. Її не забрати додому і не захистити. Але плакати теж не вихід. Я обіцяю, що зовсім скоро ми заберемо малу. Чуєш? Ми заберемо Соню і більше ніхто не тиснутиме на тебе і не шантажуватиме сестрою. Чуєш, сонце?

Вона різко розвертається в мій бік, широко розкриті очі випромінюють презирство.

— Вона дитина! Розумієш? Дитина! Перелякана дитина, яка не усвідомлює, чому її забирають чужі люди. А ти… Ти просто взяв і віддав її.

— Бо це був єдиний спосіб витягнути вас обох з твого будинку, — голосно відповідаю, стискаючи кермо до побіління кісточок.