РОЗДІЛ 15 АДЕЛІНА "Коли дуже страшно"

Руки тремтять, серце робить кульбіт і летить кудись у п’яти. Від страху та адреналіну  в горлі утворюється колючий клубок, від нього стає важко дихати. Настільки важко, що перед очима пливуть  темні кола.

Я  ніби в тумані нишпорю по шухлядах великого письмового столу, рваними рухами  перебираю теки у пошуках хоча б найменшого натяку на номер телефону Демида.

Мабуть, мені допомагають вищі сили, змилостивившись над двома бідними сиротами.  З одного із численних блокнотів на підлогу падає складений в  четверо аркуш паперу із  записом цифр олівцем. Номер. Та чи його? 

З коридору крізь прочинені двері  долітає противний голос Штольмана: 

- Так, ти все правильно зрозумів. І тільки спробуй  зірвати операцію. Я тоді сам особисто  тебе  пущу під ніж. 

Похапцем стикаю аркуш, запихаю його в  бюстгалтер і в останню секунду встигаю відскочити до вікна, вдаючи, що розглядаю  подвір’я. 

На мить Геннадій Генріхович  застигає на порозі  з широко розкритими очима.  

- Ти не пішла? — цікавиться, вимикаючи телефон. 

- Я хотіла запитати, — додаю обличчю невимушеності, намагаючись  зберегти  максимальний спокій. Штольман, окидаючи стіл спостережливим поглядом, сідає у крісло мого покійного батька, сідає поважно, як новоспечений спадкоємець його мільйонів. 

- Ну, —   бурчить під ніс.

- Ви не знаєте, де мій  чоловік? 

У відповідь пирскає сміхом. 

- Він  дорослий  хлопчик, на якого у мене немає часу. Сама з ним розбирайся. 

- Я подам на розлучення. 

- Подати на розлучення і отримати розлучення — це кардинально  різні  юридичні поняття. Поговоримо  про них пізніше. А зараз, — киває  підборіддям на двері, — займися своєю дорогоцінною  сестричкою. 

Двічі  йому не доводиться просити. 

По сходах буквально злітаю на третій поверх. Подумки  я  благаю вищі сили  ще раз допомогти, і щоб  номер на листку дійсно належав Костенку. 

У кімнату   забігаю вихором. Софія радісно зустрічає, розтираючи по щоках сльози. Плакала…  

- Нарешті  ти повернулася. 

- Ніхто не приходив? 

- Ні, але я боялася. 

- Не  хвилюйся, сонечко.  Я ж сказала, що буду постійно поруч. Зараз ми зателефонуємо до мого знайомого, він допоможе. 

Мала нічого не розуміє, але хитає кучерявою голівкою у знак згоди. 

- Так, де телефон? — нишпорю у сумочці. — Є! 

Цифру за цифрою набираю на сенсорній клавіатурі. Перший гудок, другий… 

- Слухаю, — нарешті роздається  знайомий до болю  голос. Якби Демид сказав лише перші склади, я впізнала б його. Серед мільйонів впізнала.  Губи розпливаються у  щасливій усмішці і  я нарешті видихаю. 

- Демиде, це Аделіна Романюк…

- Я знаю лише одну Аделіну, тому прізвище можеш не називати. Як знайшла мій номер? Скучила? 

- Тобі загрожує небезпека. Штольман щось задумав, — випалюю гарячково. 

Інтуїтивно відчуваю, що настрій Костенка з  легкого змінюється на  грозу.  Уявляю його міцно стиснені  в тонку лінію губи, холод сірих очей. 

- І це ще не все… Він погрожував мені і  Соні. Демиде, я дуже боюся, не знаю, що робити. А головне, — ковтаю гіркоту. — Головне — більше немає  в кого просити про допомогу. Ти один  в нас залишився. 

- Збирай речі. Ні, чекай. Бери документи, а я зараз приїду. Ви живете там, де раніше? 

- Так, адреса не  змінилася. Але Штольман  просто не відпустить. 

- Штольмана ніхто не питатиме, — перебиває з притиском. — Бери документи  і  чекай на мене. Через тридцять хвилин  я приїду і  заберу  вас. Тридцять хвилин, потерпи. 

- Демиде…

- Аделіно, зберися. Ти сильна дівчина. Ти все зробила правильно, що зателефонувала мені. Чекай. 

«Він не той, за кого себе видає», — вкотре  у пам’яті виринає попередження незнайомки. Чхати! Тільки б вирватися назовні з цієї клятої клітки, яка перетворилася на справжнє пекло. 

Дзвінок вривається, екран телефону гасне, а разом з цим зростає градус напруги. Пів години  — це наче мало,  та коли  очікуєш в тривозі, тридцять хвилин перетворюються на вічність. 

Якби я могла втекти з будинку!  Наскільки  було б легше Демиду…

Про чоловіка я не можу думати, як про ворога. Серце не сприймає,   блокує здоровий глузд  почуттями, яким не варто давати волю. 

- До кого ти дзвонила? — запитує Соня тремтячим голосом.  Моє хвилювання передається дитині, і вона уважно ловить кожнісіньке слово.

- У нас з’явився захисник, якому можна довіряти. Його звати Демид. Він сильний, як наш тато. З ним нічого не страшно.

- А звідки ти його знаєш? 

-Колись  батько попросив  приглянути за нами. 

- Тобто, тепер він наш новий  тато? — ошелешено перепитує сестричка. 

- Ні, — ніжно усміхаюся у відповідь. — Він називається  опікун. 

Мала шморгає носом, нічого не розуміючи. У  її маленькому світі  такі поняття чужі та  незатишні. У свої чотири вона знає, що є лише тато і мама, а зі всім іншим їй ще треба навчитися жити. 

- Соню,  потім все поясню. Зараз треба збирати речі. Складай у рюкзак  фарби та альбом, а я  швиденько принесу із своєї кімнати документи. 

 На щастя, без додаткових прохань мала кидається до письмового столу. Я теж  тихенько виходжу  у сусідню  спальню. У коридорі прислухаюся, що чути на першому поверсі. Ні звуку. 

У себе похапцем запихаю в сумку речі першої необхідності, знаходжу документи. Кожна дія  відбувається на автоматі.  У голові такий  хаос, що  не бачу, який одяг кидаю.