РОЗДІЛ 14 АДЕЛІНА "Його не зупинити"

— Ліно, ти знову десь літаєш, — смикає за поділ спідниці Соня, вириваючи з тривожних думок до не менш тривожної реальності, і тицяє в руки малюнок, на якому яскравими акварельними фарбами намальований великий будинок і дві дівчинки під парасолькою. — Дивися, це ми з тобою.

— Дуже гарно, моє маленьке сонечко, — усміхаюся через силу і цілую маківку. — Ти дуже талановита, моя майбутня велика художниця.

— Так, я буду художницею, щоб мама і тато на небі дивилися на мене й усміхалися.

— Звісно, люба. Ти сідай малюй, а я на декілька хвилин вийду. Мені треба вирішити одне важливе питання.

— Ти повернешся? — в маленьких дитячих очах спалахує непідроблений страх, від якого моє серце стискається у грудочку.

— Обов’язково! І запам’ятай: я з тобою назавжди.

Вийшовши з дитячої, зачиняю двері на ключ, який ховаю у бюстгальтер, та знімаю підбори. Нарешті до свідомості доходить, що поранений палець болить, а кров запеклася під нігтем. Похапцем оглядаю рану. Неприємно ниє. І в душі болить, бо взагалі не знаю, яким чином діяти далі.

«Він не той, за кого себе видає», — знову тарабанить в голові молоточками, наче думки клином зійшлися на цьому листі. Це в ресторані я не надала значення змісту, спихнувши конверт на хвору уяву Штольмана. А зараз… Господи милосердний, я так боюся помилитися.

Видихаю.

Так, зберися, Аделіно, зберися негайно. Хай там як, а Демид не погрожує забрати Соню, якщо ослухаєшся.

Номер. Треба йому повідомити про погрози, не чекаючи вечора.

Спускаючись сходами на перший поверх у кабінет батька, який безцеремонно привласнив Геннадій Генріхович, крадуся, наче злодій. Йду босоніж, та від голих стін мої кроки все одно відбиваються, порушуючи зловісну тишу. Цікаво, викладачка поскаржилася на мене?

Звісно, не упустила нагоди. Не здивуюся, якщо зараз вони разом обговорюють чи складають плани, як втримати гроші в руках.

Йти в лігво адвоката — це як пірнати в басейн з алігаторами. Але вибору немає. Зараз тільки обід, а Костенко взагалі може приїхати о двадцятій, чи двадцять другій. До того часу Штольман вигадає, яким чином вийти сухим з води.

Біля дверей кабінету на секунду зупиняюся, щоб зібратися та вгамувати шалене серцебиття.

Я впораюся.

Заради Соні я зроблю все. Навіть голіруч придушу цього мерзотника.

Без стуку штовхаю дверне полотно.

Штольман сидить за широким столом мого тата, відкинувшись на спинку глибокого крісла та повільно потягуючи бурштинову рідину зі склянки. Довкола нього така сама неприємна і холодна аура, як і він. Важкі зелені портьєри наглухо затягнуті на вікні, крізь них пробивається лише тонка цівка сонячного проміння, злегка освітлюючи напівтемряву інтер’єру.

Побачивши мене, Геннадій Генріхович навіть не здригається. Складається враження, ніби знає, що увійду. Може у будинку є камери і він відстежує всі рухи й розмови? Я вже нічому не дивуюся.

Він ліниво скидає бровою, а на повному обличчі розповзається гидка, самовдоволена посмішка.

— Переконалася, що з твоєю дорогоцінною сестричкою все гаразд? А бігла, ледь шию не скрутила. Твої істерики зовсім недоречні. Послухай хорошу пораду доброго друга: тримай нерви при собі. Згарячу можна наробити багато дурниць, про які потім шкодуватимеш. Наприклад, посваритися зі мною і залишитися самій-самісінькій серед монстрів.

Останнє слово захисник буквально ричить і заходиться реготом. Здається, він трохи перебрав зі спиртним. Але мені на руку. Напідпитку Штольман здатний бути добрішим і неуважним. Треба цим скористатися, але в голові не спадає на думку жодна нормальна ідея, крім бажання накричати на цього виродка.

— Дайте мені номер Демида, — промовляю твердим тоном, зробивши два кроки до столу та схрестивши руки на грудях, аби не помітив пораненого пальця.

У відповідь він голосно опускає склянку на поверхню столу.

— Серйозно думаєш, що дам номер Костенка? Невже дійсно переконана, що він приїхав з Іспанії рятувати двох чужих сиріт? Аделіно, ти така ж наївна, як твій батько перед смертю.

— Не смійте чіпати пам'ять мого батька! — скрикую, напружуючись, як перед стрибком в крижану воду. Мить — вибухну. Мить — вчеплюся пальцями в товсту шию і задушу гада. — Просто дайте номер. Він офіційний опікун, і ми маємо тримати зв'язок.

— Твій опікун… — Штольман повільно підводиться із-за столу й майже впритул наближається до мене. Очі за скельцями переповнюються на отруйні намистинки, які пильно роздивляються жертву. — Дурне дівчисько! Ти хоч уявляєш, хто він такий? Демид Костенко нічого не робить просто так. Якщо він забрав права на вас із Сонею, це означає лише одне — йому потрібні активи покійного Аркадія. І повір мені, дівчинко, коли він отримає доступ до рахунків, ти і мала перетворитесь на зайвий баласт.

— Ти кажеш це лише тому, що він випередив тебе і позбавив можливості грабувати нас далі, — відрізаю. А в самої черв’ячок сумнівів точить душу. Як не крути, Штольман має рацію: я абсолютно нічого не знаю про Демида Костенка. Лише те, що колись він товаришував з покійним татом.
Геннадій Генріхович театрально зітхає, та впхнувши руки в кишені, відходить до вікна, до тонкої смужки світла.