РОЗДІЛ 13 АДЕЛІНА "Божевілля"

Дикого реготу Штольмана за спиною не чую. Я несуся сходовими маршами, чіпляючись нігтями за поручні й нещадно ламаючи ідеальний манікюр. Я навіть не реагую на гострий біль, на кров, яка б'є струменем з-під нігтьової пластини. Я нічого не чую, крім болісного відчаю. Якщо із Сонею щось сталося, я ніколи, ніколи собі цього не пробачу. Мені треба думати про сестричку, а не вештатися чужими квартирами й перейматися чоловіками!

Докір совісті спазмом стискає серце. Господи, яка ж я легковажна дурепа!

Цокіт підборів голосно відбивається від порожніх стін третього поверху, неприємно доповнюючи мертву тишу, яка заповнює кожний сантиметр будинку.

Штольман — рідкісний мерзотник, для якого погрожувати дитиною — норма. Гроші витіснили всю його людяність, а доброту перетворили на ефемерне поняття. Не треба шукати серця там, де його немає. Дивно, що батько товаришував із ним і не розгледів справжнього гнилого черв’яка. Або побачив занадто пізно, тому й призначив опікуном Демида.

З розгону штовхаю двері в дитячу кімнату.

Усередині панує тиша, порушувана монотонним голосом вчительки. Соня сидить за білим письмовим столом, підперши щічку долонькою, і старанно виводить щось у зошиті. Її світлі кучері спадають на плечі. Жива. Здорова. Маленька. Невинний янгол.

— Сонечко! — видихаю я.

Сестра здригається, повертає до мене голову, її оченята миттєво округлюються від подиву і радості водночас.

— Аделіно, ти повернулася? Ура, нарешті! Ой, а ти чого така червона? І чому ти плачеш?

— Усе добре, Софійко, усе добре, — я підбігаю до неї, падаю на коліна прямісінько на підлогу, плюючи на ультракоротку спідницю та біль у колінах, і міцно-міцно пригортаю дитину до себе. Тонкі дитячі рученята несміливо обіймають мене у відповідь.

— Добре ж ти за мною скучила, — сміється сестра, задихаючись у моїх обіймах.

— Аделіно Аркадіївно, у нас урок, — суворо починає викладачка, ще одна палка прихильниця адвоката. Інколи мені здається, що її спеціально приставили не вчити малу англійської, а випитувати в неї про наші розмови. Хитра і слизька змія.

Кидаю на неї холодний, зневажливий погляд і твердо, наче суддя на оголошенні вироку, ставлю перед фактом:

— На сьогодні заняття закінчено, Олено Петрівно. Мені потрібно побути з сестрою. Ви вільні.

Жінка здивовано кліпає, не чекаючи подібного зверхнього ставлення. Але вона швидко опановує емоції.

— Не думаю, що Геннадій Генріхович погодить завершення уроку. Гроші мені платить він, а не ви.

— Гроші, які ви отримуєте, належать моїм батькам. Але відсьогодні у нас із Софією є опікун.

Очі мегери в діловій сукні зблискують неприхованою радістю. От стерва! Нікому не можна довіряти.

— Закономірно, що вас віддали під опіку пана Штольмана. Він дуже любить вас і хоче забезпечити всім найкращим, починаючи від комфортного проживання й закінчуючи найкращими викладачами.

На тонких губах вимальовується подоба усмішки. Чому подоба? Бо вона схожа на оскал гієни. Буде гріхом втратити чудову можливість поставити її на місце.

— На щастя, ви помиляєтеся. Тепер Штольман для нас ніхто, нуль. Тож рекомендую швиденько зібрати речі та йти геть звідси. Більше тут ніхто не потребує ваших знань. На все добре.

— Але ж…

— Геть!

Закусивши губу, жінка невдоволено збирає книжки й виходить, шумно зачиняючи за собою двері. Ще хвилину тримаю Соню у своїх обіймах. Штольман не отримає її. Ні за що. Він божевільний. Абсолютно, безповоротно божевільний, якщо здатний погрожувати крихітній дитині.

— Ліно, ти зараз задушиш мене, — бурмоче Соня, вимагаючи свободи. — Що знову сталося?

— Нічого, маленька. Просто я дуже за тобою скучила, — брешу, ковтаючи сльози. Мої нерви не витримують, і пережитий стрес виривається назовні солоною рідиною. — Пообіцяй мені одну річ. Нікуди, чуєш, нікуди не ходи зі Штольманом. І з дому без мене — ні на крок, навіть на подвір’я чи в сад.

Соня уважно зазирає в очі чистим дитячим поглядом. Вона надто рано подорослішала після смерті батьків. В її зелених оченятах світиться розуміння.

— Добре, обіцяю. Він злий, я його сама боюся. І тих дядьків, які вештаються нашим будинком, теж дуже боюся.

— Не бійся, сестричко. Обіцяю, він нічого не зробить. Є людина, яка нас захистить.

— Сподіваюся, не Назар. Він повний придурок.

— Ану стоп! Де таких негарних слів нахапалася?

— Дядьки говорили, — ніяковіє.

Мерзотники навіть при дитині не соромляться висловлюватися.

— Квіточко, тепер у нас усе буде по-іншому, — цілую малу в маківку. Бачу, що вона стривожена, тому перемикаюся на іншу тему й пропоную показати малюнки, які вона намалювала протягом дня.

З радістю вона дістає рожеву теку, у якій зберігає роботи. Соня — талант, у неї неабиякий хист до малювання. Впевнена, у майбутньому на сестру чекає справжній успіх. А в його досягненні їй допоможу я та Костенко.

Демид… Я повинна йому повідомити про погрози Генріховича. Та є одна величезна проблема. Через сьогоднішні несподіванки ми обоє забули про головне — обмінятися телефонними номерами. Залишається один варіант: взяти його у Штольмана.