РОЗДІЛ 12 АДЕЛІНА "Серце"

Тремтячими пальцями тягнуся до конверта, відчуваючи, як до горла підступає нудота. Переді мною — бомба. Відкрию — вибухне, вкотре зруйнувавши мій світ.

— Почекай, — накриває руку Демид. — Дозволь я.

— Ні, це справа особиста, сімейна. — Я твій опікун.

— Ваш… Ми домовилися на «ви». Не переходьте межу.

— Послухай, я не стоятиму осторонь, якщо вам із сестрою загрожує небезпека.

— Занадто багато «послухай», Демиде Вікторовичу, — вхопивши клятий конверт, зриваюся на ноги та виходжу з ресторану на ту саму відкриту терасу, де його офіціантові передав незнайомець.

У голові боляче пульсує кров. Чортихаюся на себе за те, що одягнула високі підбори. Гаряче липневе повітря вривається в груди розпеченою лавою. Жарко до втрати свідомості. Навіть погода вирішила познущатися з Адель Романюк, нещадно допікаючи сонячним промінням.

Похапцем розкриваю конверт. У ньому — аркуш, складений вчетверо. На документ не схоже. Просто лист? Лист із того світу…

«Дорога Аделіно! Я змушена звернутися до тебе інкогніто, бо так вимагають складні обставини, у яких ти опинилася. Я була хорошою подругою твого батька, і тобі теж друг. Ти повинна знати, що у цьому світі серед усіх ворогів ти не сама. Впевнена, ти хочеш знати, хто я. Але поки я не можу сказати. Будь обережною з Демидом Костенком. Він не той, за кого себе видає. Якщо не віриш, запитай у нього про минуле. І навряд чи він відповість».

Перечитую ще раз і ще раз... Лист схожий на маячню Штольмана. Не здивуюся, якщо він в агонії написав це божевілля. Склавши все назад у конверт, повертаюся до Демида, який невпинно стежить за мною спідлоба. Моя самостійність бісить його не менше, ніж Геннадія Генріховича.

— Не хвилюйтеся, Демиде Вікторовичу, нічого поганого зі мною не сталося. Я жива-живісінька. Конверт у руках не вибухнув.

— Навряд чи комусь потрібна твоя смерть, — бурчить.

— Авжеж, — іронічно усміхаюся. — Ви самі говорили, що ніхто не рубатиме курку, яка несе золоті яйця.

— І все ж… Від кого конверт?

Сівши у крісло, відпиваю жасминового чаю. До речі, мій улюблений. Плюс Демиду в карму — вгадав.

— Цей лист — чергова маніпуляція Штольмана. Він думає, що я поведуся на дешевий трюк, злякаюся і повернуся додому.

— Дозволиш почитати? — наполягає спокійним безапеляційним тоном.

— Та будь ласка, — усміхаюся. — Ніякої таємниці немає.

Простягнувши конверт, беру виделку. Голод не тітка, страшенно хочеться їсти. Шеф-кухар заслуговує найвишої похвали. Навіть проста вегетаріанська страва на смак — шедевр. Але, пережовуючи їжу, я не упускаю нагоди підглядати за Костенком. Якщо до мого повернення з тераси він виглядав розслабленим та незворушним, то зараз на його обличчі напружений кожнісінький м’яз, що перетворило його на закам’янілу статую. Для мене цей лист нічого не означає — нуль, порожнє місце. А на нього він діє з точністю до навпаки.

— Щось не так? — цікавлюся. У відповідь скидає бровою.

— Все нормально, — звужує очі до щілин, вмить опановуючи емоції.

— Справді, якесь дивне повідомлення.

З цими словами Демид ще раз прокручує конверт і ніби ненароком ховає його у внутрішню кишеню тонкого піджака.

— Не хочеш повернути? Костенко перехиляється через стіл, уважно зазираючи у вічі.

— Ні. Пропоную визначитися: ми звертаємося один до одного на «ти» чи на «ви»? А то дисонанс трохи нервує.

— Ми ж домовилися дотримуватися дистанції і забути все.

Демид ковтає клубок у горлі, поправляє комір сорочки.

— І все-таки перейдемо на «ти». Тим паче, наступні шість років ми тісно спілкуватимемося.

Хитра недвозначна усмішка прикрашає красиві, правильної форми губи. Він зумисне знущається з мене, насолоджуючись тим, що червонію в його присутності, що серце летить у п’яти, а сама я раз за разом згадую минулу ніч, яка переслідує як жах.

— Дякую за смачний обід, та мені час додому. Сестричка чекає.

— Я підвезу, — совається на місці.

— Не варто, — зупиняю його наймилішою у світі посмішкою. — Я вже викликала таксі через додаток, машина чекає біля входу.

— Аделіно, я хвилююся, що Штольман тиснутиме на тебе.

— Протягом останнього місяця я навчилася бути сильною. А стосовно пропозиції знайти мені адвоката для розлучення — подумаю. Дякую.

Я хочу підвестися нормально, як справжня вихована дівчинка, як леді. Але кляті підбори й ультракоротка спідниця перетворюють кожний мій рух на заклик, на прохання торкнутися забороненого. І я роблю величезну помилку, коли перехоплюю погляд сірих очей навпроти.

Подобаюся. Цікавлю його. Провокую. І йому також складно втриматися. Демид стискає виделку, губи утворюють одну тонку лінію.

— До зустрічі, — швидко промовляю та ковзаю повз чоловіка. Але він хапає за зап’ястя, змушуючи застигнути на місці.

Тепер я дивлюся згори вниз. Який же він красивий. Його гаряча долоня утворює у місці контакту невидимі вогняні кайдани.