РОЗДІЛ 11 АДЕЛІНА "Інстинкти"

Мені щастить як потопельнику. Попереду стоїть машина Костенка, який визирає з-за опущеного вітрового скла та нахабно пропонує разом пообідати. А позаду… Позаду сам диявол із червоним від люті обличчям. І цей диявол дихає мені у спину, готуючись видавати чергові інструкції. З двох небезпек, здається, обираю найменшу й сідаю в машину.

— Ти куди? Нам додому треба. Повернись негайно! — репетує Штольман, та пізно. Я вже пристібаю пасок безпеки.

Демид зиркає на адвоката і хитро хмикає:

— Я вмію вмовляти.

— Не лести собі. Мене обставини змушують їхати з тобою.

Чоловік багатозначно киває.

— Неприємний тип.

— Уяви, як жити з ним під одним дахом.

— Ти серйозно? Він живе у вашому будинку? — аж озирається в мій бік.

— Після смерті батьків переїхав, окупував кабінет на першому поверсі, а територію обставив охороною, яка слухається виключно його. Страшно подумати,  як маленькій Соні живеться серед цих озброєних і тренованих здорованів.

Про їхні липкі погляди й смішки я делікатно змовчу. Хоча Демид не дурний, сам усе прекрасно розуміє.

Спільна тема збиває нас із розмови в ліфті та дивним чином розвіює недовіру до чоловіка. Не знаю що: чи його манера триматися сильно й впевнено, чи його тотальний контроль над емоціями, чи моє бажання нарешті знайти захист, але невидима стіна недомовленостей падає. Я нарешті розслабляюся, зручно вмощуюся в кріслі, розправляю плечі. Зайнята обговоренням неприйнятної поведінки Штольмана, не помічаю, що й без того коротка спідниця геть підтягнулася, оголивши стегна до забороненої межі.

— Аделіно, я все розумію, але ти заважаєш мені кермувати, — перебиває мій монолог Костенко і киває на коліна.

Щоки вкотре за день червоніють.

— Відсьогодні ви мій опікун, і подібні натяки недоречні. Крім того, я одружена жінка.

Господи милосердний! Що я мелю? Чому я не знаю слова «зупинися»?

— У ліфті, коли ми підіймалися на третій поверх, я став свідком трохи іншої розмови. Якщо не зраджує пам'ять, ти збиралася розлучитися зі своїм чоловіком. Тож не бачу сенсу кидатися такими серйозними словами, як «заміжня жінка». Учорашня ніч довела, що він нігтя твого не вартий. Терпіти вибрики багатого татового синочка — це дорога в нікуди. Я скажу Артемові, щоб підшукав нормального кваліфікованого адвоката, який негайно займеться підготовкою документів.

— Яремчуки мають плани на спадок. Вони ніколи не погодяться відпустити мене.

— Звісно, бо у них купа боргів і втрачати курку, яка несе золоті яйця, ніхто не захоче.

— Звідки ви знаєте про фінансові проблеми тестя? Теж наводили довідки?

— Що означає «теж»? — різко перепитує, одночасно викручуючи кермо у поворот.

У поворот настільки крутий, що мене хитає вбік і я буквально завалююся на плече Демида. Він ледве встигає мене утримати. Я так заборонено близько, так підступно інтимно до його тіла, що в голові знову спалахують непотрібні провокаційні думки. Аромат чоловічих парфумів вривається у свідомість, огортаючи невидимою пеленою романтики. Пливу.

— Послухай, — відповідає замість мене. — Я говорю востаннє. Вчора я не знав, що ти дочка Аркадія. В іншому разі ніколи не дозволив би собі вкласти тебе в ліжко, бо знаю межі, через які не варто переступати. І повір, я дуже шкодую про ніч, яка ускладнила все. Пропоную забути, що було, і розпочати наше знайомство з чистого аркуша.

Демид зупиняє машину біля ресторану, обертається до мене всім корпусом, відверто дивиться у вічі. Я затиснена між ним і дверима за спиною. Не втекти. Не уникнути позитивної відповіді на пряму пропозицію.

— Я тільки за, — видавлюю згоду, хоч всередині моя жінка, яка зуміла пізнати справжню пристрасть, категорично протестує.

Якесь роздвоєння особистості. Розумом тямлю, що треба триматися від новоспеченого опікуна якомога далі. А серце… Коли воно встигло прив’язатися до цього малознайомого чоловіка?

— І буде краще, якщо звертатимемося один до одного на «ви».

— Приймається, — простягає руку.

Секунду дивлюся на широку долоню, на довгі пальці, які доводили до безумства. Ковтаю слину і простягаю свою. Наша шкіра знову контактує, він легесенько стискає її й, довше ніж належить, не відпускає. Ми ніби прощаємося. Ні, не один з одним. А з тим спільним, що могли мати. Серце огортає розпач. Обставини сильніші за дивне відчуття в головному органі. Треба негайно рубати його, рубати в корені, аби не було боляче пізніше. Сумно усміхаюся.

— Так і зробимо.

— Так і зробимо.

Демид виходить з машини. Я дрібочу за ним слідом на височенних підборах.

Хоч Демид стверджує, що шість років провів поза столицею, та обирає хороший ресторан, один із найкращих. Нас зустрічають, проводять до столика біля вікна, за яким відкривається гарний краєвид на тиху вуличку. З протилежного боку скла радують око карликові зелені кущики та невеличкий фонтан у вигляді розбитого глечика.

Костенко замовляє багато їжі, мене не запитує, що хочу. Замовлення приносять виключно на його смак. Переді мною ставлять тарілку зі смаженими овочами і величезним шматком м’яса, яке, штрикни виделкою, — закровить. До горла підступає нудота. Ну як можна їсти свідомо вбиту тварину?