РОЗДІЛ 10 ДЕМИД "Поїхали"

Серед усіх жінок світу я обрав дочку друга, який довірив мені і свій бізнес, і своїх дітей, і їхнє майбутнє. Що зараз сидить у душі? Кляте відчуття неправильності. Паскудне. Болюче. Совісне.

Заповіт Аркадія, зачитаний щойно в присутності дівчини, іменем якої толком не поцікавився, вибиває землю з-під ніг, руйнує звичний спосіб життя. Все, що беріг. Все, що не зумів забути.

Не дивитися на Аделіну Романюк, яка всілася навпроти, неможливо. Вона манить погляд, як заборонений, солодкий гріх. Дівчина переживає не менший шок. Здається, я чую шестерні в її мозку, який намагається опрацювати почуту звістку, прийняти новину.

Наша ніч до біса все ускладнює. Ми обоє не знаємо, як поводитися в присутності один одного.

Трясця! Оце влип!

А Штольман — то окрема історія. Хитрий і підлий, він уже наклав руку на бізнес покійного товариша, а тут раптом я — чужа людина, якій дісталося все без найменших зусиль.

Він злиться. Бачу, що просто так не розпрощається, не відступить, не віддасть гроші.

А ще… Ще бісить через своє ставлення до Аделіни, бо без сорому принижує беззахисну дівчину, користується найменшим шансом залякати. Ніби їй мало ідіота-чоловіка та всього його неадекватного сімейства.

З огляду на ситуацію немає як повертатися в Іспанію. Дочки покійного Романюка — тепер моя особиста відповідальність. І я хочу подумати.

Штольман не відпускає з конференц-залу. У його очах ненависть, гранична з божевіллям. Підсуваю йому Артема — але ж ні! Вчепився, як кліщ.

Я просто йду із зали до ліфтів. Йду, не зважаючи на шоковану Ліну. Увечері приїду, тоді поговоримо.

Я настільки поринаю у власні думки, що не чую цокання її високих тонких підборів. Я тільки встигаю натиснути кнопки, як Аделіна влітає слідом, наче за нею женеться зграя голодних вовків. Дівчина застрибує в кабіну в останню, невдалу секунду. Дивлюся, як стулки ліфта безжально затискають кремовий шовк пишної спідниці. Аделіна у прямому значенні слова потрапляє у пастку. Дівчина навпроти стоїть, притиснута до дверей, здивована своєю ж необачністю, і зиркає спідлоба, немов це я тримаю її за поділ. В її очах спалахує вогонь — дикий і неприборканий. Той, що ніяк не вдається забути з минулої ночі.

— Елегантний маневр, Аделіно Аркадіївно, — зумисне промовляю спокійно, з нотками байдужості в голосі. — Але зазвичай у ліфт заходять повністю.

Видихнувши, вона тицяє по сенсорних кнопках. Злиться і робить все неправильно. Дурне дівчисько!

Підходжу впритул, а вона завмирає, наче зараз маю вдарити.

— Я допоможу. Не рухайся.

Проте «не рухайся» — не про Ліну. Не встигаю натиснути кнопку, як стулки ліфта знову розкриваються і моя нічна Дюймовочка вивалюється назовні. Кляті підбори грають з нею злий жарт, позбавляючи рівноваги. Перехоплюю її за тонку талію. Спортивна реакція спрацьовує швидше, ніж здоровий глузд. Моя долоня торкається гарячої шкіри. Пальці миттю згадують вигини її стегон, грудей, ідеально плаского живота. У голові спалахує надто яскрава картинка спільної ночі. Прокляття, тільки цього бракувало для повної капітуляції мого чоловічого професіоналізму. У ніздрі вривається солодкий, ніжний аромат парфумів. У них є нотка польових ромашок, такого далекого відлуння дитинства. На долю секунди зависаємо один на одному поглядами. Її обличчя до відчаю красиве, правильне, незабутнє. А губи… Злегка розтулені, вони нагадують червоні пелюстки троянди. Насичена червона помада додає їм особливої зухвалості, спокусливої пристрасті.

— Обережніше, — кажу в ці губи. — Хто спішить, той ходить без спідниці.

— Відпустіть негайно! — шипить крізь зуби, виструнчуючись у моїх руках, а потім виривається, немов огортаю її вогнем.

Правильно, нехай тримає дистанцію. Мені не потрібні проблеми з дівчиною, яка за законом залежить від моїх рішень.

Аделіна натискає знову кнопки, відходить на безпечну відстань, поправляє спідницю та жилет.

— Ви спеціально це зробили? — випалює в очі, зібравшись у грудочку. На диво, мене не боїться. Смілива.

— Що саме? — уточнюю, намагаючись вдати цілковиту байдужість, хоч насправді всередині вирує гроза.

— Заманили мене в пастку?

Здивовано скидаю брову.

— Яку, трясця, пастку?

Аделіна стискає долоні в кулачки.

— Переспали зі мною, — через силу уточнює. — Чому не сказали про спадок?

— Вночі ми були зайняті іншими речами — хіба ні?

Я усміхаюся щиро, не втрачаючи шансу підколоти розлючену красуню. Її бліді щоки спалахують.

— Я припустилася помилки, величезної помилки.

— Звісно, це помилка, — погоджуюся. — Величезна, гаряча і неймовірно палка помилка, яку ми обидва хотіли зробити, навіть якщо заперечуватимемо до втрати голосу.

— Ви лицемір!

— Я не знав, що ти дочка Аркадія. Чесно. І його заповіт став для мене шоком, не меншим, ніж для тебе. Та зараз ми заручники ситуації й повинні не конфліктувати, а шукати шляхи примирення.

— Які в біса шляхи? — вибухає гнівом. — Ти… ви увірвалися в моє життя, взяли, що хотіли, а зараз взагалі стали управителем нашого із Сонею майбутнього. Ненавиджу…