РОЗДІЛ 9 АДЕЛІНА "Перемовини"

У залі западає тиша, німа тиша, у якій чути дихання кожного присутнього і моє шалене серцебиття. Я хвилююся. З хвилини на хвилину вирішиться моє майбутнє, і Демид тут не просто так. Покійний батько вирішив, що він має стосунок до нашої родини. Тільки який? На мить вловлюю на собі погляд Костенка. От йому не позичати впевненості та сили. Сидить навпроти з лінивим виразом обличчя, наче зараз не заповіт зачитуватимуть, а оголосять меню ресторану.

Краєм ока ловлю постать Штольмана. Він також нервує: перебирає пальці та совається на кріслі.

Гнітючу тишу нарешті порушує нотаріус. Всівшись по центру столу, без поспіху дістає з великого шкіряного портфеля чорну теку. Як символічно…

— Доброго дня, — оглядає всіх. — Я повинен виконати волю Аркадія Романюка та зачитати його заповіт. Радий, що всі зібралися й нам не доведеться відкладати процедуру.

Останні слова адресуються Демиду, на що він злегка киває. Не людина, а беземоційна скеля.

Стискаю і розтискаю долоню. Секунди видаються вічністю. Вдих-видих.

— Отож, — нотаріус дивиться поверх елегантних окулярів. — Аделіно Аркадіївно, Демиде Вікторовичу, розпочнемо?

— Не маю заперечень, — промовляю сухим тоном. А Демид знову мовчки погоджується.

Нотаріус повільно розкриває теку, дістає документ на одному аркуші, у якому розписано моє завтра. Після офіційної частини йде основна:

— Будинок, інше рухоме та нерухоме майно заповідаю моїм двом донькам — Аделіні та Софії — у рівних частинах. До досягнення Аделіною Романюк двадцятип’ятирічного віку будівельна компанія з правом розпорядження грошовими активами переходить під керування Костенка Демида Вікторовича.

З кожним наступним словом мої очі розширюються від подиву. Тобто? Як? Усі гроші моєї сім’ї переходять Демиду? А сама я не маю права шість наступних років розпоряджатися коштами? Зітхання розчарування занадто голосно злітає з моїх вуст. Демид чує і коситься в мій бік. Він теж не виглядає задоволеним. Господи милосердний!

— Впевнений, юридичні моменти владнаються найближчим часом. Я можу надати допомогу, — пропонує нотаріус, проте його поспішає перебити Штольман. З-поміж нас трьох адвокат розчарований почутим найбільше і здавати позиції не збирається.

— Та ні, дякуємо. Впораємося власними силами. Я взагалі не знаю, яким чином Аркадій склав заповіт без мене. Його рішення всіх здивувало. Чи не так, Аделіно?

Штольман зиркає на мене у пошуках підтримки, а Демид навпроти задумливо потирає підборіддя. Складно уявити, що зараз коїться в голові цього чоловіка. Він навряд чи радіє тому, що змушений панькатися з чужими дітьми та тягнути на собі чужий бізнес. У нього своє життя, свої плани, своя жінка.

Думка про останню боляче щипає серце. Тому, намагаючись її відігнати, роблю глибокий вдих.

— Усе й справді несподівано, враховуючи, що практично ми нічого не знаємо один про одного. Доведеться якось вирішувати ситуацію, — промовляю.

— Заповіт складено й оголошено, тож свою частину роботи я виконав. Далі, — нотаріус дивиться в бік Костенка, — все у ваших руках.

Попрощавшись, він виходить із конференц-зали, а між нами чотирма западає незручна, гнітюча тиша, у якій стає важко дихати. До такого повороту ніхто не був готовий. Навіть передбачливий Геннадій Генріхович.

Я боюся зайвий раз поворухнутися. Ситуація довкола спадку та раптової появи Демида занадто неоднозначна, щоб залишатися спокійною. Найприкріше те, що вчорашня ніч у його сильних обіймах лише додає труднощів.

Першим не витримує адвокат. Зірвавшись на ноги, він впирається руками в стіл, його обличчя набуває насиченого бурякового відтінку. Усі його плани заволодіти спадком Романюків зазнають карколомного фіаско. Кінець його правлінню.

— Демиде Вікторовичу, будьмо чесними. Я життя присвятив вірній службі Аркадію та його родині. Я був із ним до останнього подиху і, коли треба, робив навіть заборонені речі. А тепер ви приходите на готовий бізнес, за який Яремчуки та я несли персональну відповідальність протягом останнього місяця. Тож буде правильно, якщо все залишиться на своїх місцях, а ви повернетеся в сонячну Іспанію та знову на довгі роки забудете про Романюків. Повірте, ми чудово впораємося без вашої допомоги.

— Допомога і контроль — різні речі, — різко перебиває його Демид.

Увесь монолог адвоката він вислухав, упершись поглядом у протилежний кут столу та крутячи ручку між пальцями. А зараз сильно стукає нею по дерев’яній поверхні, від чого я буквально підстрибую на місці.

— На відміну від вас, Геннадію Генріховичу, я уважно слухав нотаріуса. І мова в заповіті йде не про мою допомогу, а про мій контроль над сімейною справою Аркадія та життям його дочок. Тому, — розводить руками, — я не можу просто зникнути, щоб дозволити вам і далі жити як заманеться.

З цими словами він без поспіху підводиться з крісла, застібає ґудзик на тонкому піджаку та звертається до мене:

— Аделіно Аркадіївно, увечері я приїду познайомитися із Софією та подивитися на умови вашого перебування вдома. Не прощаємося.

— Стривайте, — кидається навперейми адвокат. — Ми повинні ще раз усе обговорити. Справа зі спадком нагальна, не варто переносити на вечір.