РОЗДІЛ 8 АДЕЛІНА "Невже друг"

Штольману слід віддати належне. Він як професійний циркач змінює маску на маску. За секунду його кругле обличчя з розлюченого перетворюється на втілення янгольської доброти та відкритості. Захисник розпливається в улесливій усмішці та, оминаючи мене, з простягнутою у знак привітання рукою прямує до… До мого нічного коханця і денного ката.

— Демиде Вікторовичу, — щиросердно вітається, не звертаючи уваги на його попереднє прохання до мене. — Радий, що ви відгукнулися і прилетіли виконати останню волю покійного Аркадія. Впевнений, він все бачить, — картинно зводить очі догори, наче справді вірить у святість власних слів. — А дівчину не проганяйте. Вона теж повинна знаходитися тут під час процедури.

Нарешті знаходжу в собі сили озирнутися. Мої очі одразу натикаються на глибоку темну сірість, яка з недовірою сканує то адвоката, то мене. І в тій сірості стільки холоду, стільки підозри й презирства, що навряд чи він повірить у випадковість нашої зустрічі минулого вечора.

— Доброго дня, — цідить крізь зуби незнайомець. Хоча який він у біса незнайомець? Навпроти у всій красі той самий Демид, який зумів вселити в гнилу душу Штольмана страх. Вже плюсик йому в карму.

Демид Вікторович презирливо коситься на простягнуту руку Генріховича та прямує повз нього вглиб конференц-залу. Слідом за ним заходить високий худорлявий хлопець в ідеально пошитих штанах та сорочці. У руках він тримає шкіряний портфель та планшет. Його гострі очі вмить сканують ситуацію.

— Доброго дня, — теж вітається, і, на відміну від свого попередника, тисне долоню Штольману.

Про себе роблю висновок: це помічник Демида. Вочевидь, останній побачив мене біля ліфтів і спеціально зайшов за мною у кабіну, а його підлеглий затримав охорону. Закушую губу. Правду кажуть, що світ тісний. Шанс знову зустрітися був один на мільйон. І таки випав…

— Сподіваюся, нотаріус прийде вчасно, — промовляє помічник, розкладаючи речі з портфеля. На стіл, крім планшета, лягає телефон, записник та ручка.

— Звісно, він вже на першому поверсі, — безглуздо розводить руками Штольман і встигає глипнути на мене так, що я готова розчинитися в повітрі.

Мій лук здатний мертвого змусити відчути себе чоловіком, не те що Демида в розквіті сил. Геннадій Генріхович недаремно наказав вдягнутися скромно, бо наперед все дізнався, а я, дурепа, вирішила піти у ва-банк і сама ж потрапила у пастку.

— Я Аделіна Романюк, дочка Аркадія Романюка.

Трясця, дочка, якій нічого не відомо про причину сьогоднішнього зібрання. Хитрий Штольман до останнього мовчав, аби я не викинула коника і не позбавила його шансу заволодіти величезним спадком покійного друга.

— Аделіна Романюк, — протягує кожен склад Демид, його очі звужуються до щілинок.

Складається враження, що за вдаваним спокоєм і зверхністю ховається справжнісінький смертоносний ураган. Якби ми зараз знаходилися у залі лише удвох, чоловік одним ривком притиснув би мене до стіни й вибив правду люттю.

— Коли ми бачилися востаннє, тобі було тринадцять.

— Я не можу цього підтвердити, оскільки не пам’ятаю вас.

Зібравши залишки впевненості в кулак, теж наближаюся до столу, за яким сидить Демид. Слід розміститися на безпечній відстані від нього, однак… Однак Демид Вікторович підводиться з місця та подає руку, щоб потиснути мою.

— У такому разі познайомимося знову. Костенко Демид Вікторович, колись я дружив з вашим батьком.

— У мого тата було багато друзів, — для чогось говорю.

Мені треба відтягнути час, якось натякнути, що не бажаю доторкатися до нього. Але цей Костенко продовжує утримувати витягнуту кінцівку. Доводиться простягнути свою. На мить. На секунду.

Його широка долоня знову контактує з моєю шкірою, проймає до кісток пекельним вогнем, пробуджує всередині недоречні спогади. Наші погляди зустрічаються. У його горить чоловіча цікавість, у моєму — німе прохання мовчати. Те, що сталося між нами вночі, повинно залишитися між нами. У протилежному випадку Штольман на чолі з Яремчуками використає інформацію, аби залишити законних спадкоємців без копійки.

— Приємно познайомитися, — вичавлюю подібність усмішки. — Та якщо можна, поясніть, чому ви тут?

Моє пряме запитання адресовано виключно йому. Я ж нічого не знаю. Я ж сама-самісінька проти зла в особі Штольмана. А останній продирає горло, привертаючи увагу до себе.

— Демид Вікторович зазначений у заповіті. Без нього відкрити спадщину неможливо.

— Чому про це я дізнаюся лише зараз? — строго цікавлюся в Геннадія Генріховича.

У його розумінні моя зверхність неприпустима, і, вочевидь, доведеться платити за безтактність дорогою ціною. Чхати! Як би там не було, але Демид викликає більше довіри за все оточення, разом узяте. Зараз я маю перевагу, тому гріх не скористатися і хоча б раз за останній місяць не поставити захисника на місце.

Йому ніяково, бліда шкіра вкотре за сьогодні вкривається червоними плямами.

— Та я дізнався нещодавно й одразу кинувся на пошуки пана Костенка. А вас, Аделіно, не встиг попередити, бо ви відпочивали зі своїм чоловіком.

Брехун! Лицемір. Цікаво, такими стають чи народжуються?