РОЗДІЛ 7 АДЕЛІНА "Нова зустріч"

Дістаю з пакунка темно-синій костюм. Жодної білої блузки чи скромного топа — жилет лягає прямо на голе тіло, сміливо підкреслюючи лінію декольте та ключиці. Замість штанів дістаю з шафи коротесеньку білосніжну спідницю-сонце. Взуваю найвищі шпильки, від яких хребет миттєво вирівнюється, а хода стає впевненою. Замість «відсутності макіяжу» малюю чіткі графічні стрілки й фарбую губи темною, майже вампірською помадою. Волосся збираю у високий, бездоганно гладкий хвіст.

У дзеркалі на мене дивиться не залякана сирота, а жінка, яка готова зубами вигризати своє право на життя. Я готова їхати. Але не знаю, що подарує зустріч із незнайомцем. Чи я хвилююся? Та я ледь не непритомнію від невизначеності.

Дорога до готелю «Центральний» минає в круговерті неспокійних думок. Охоронці Штольмана косяться на мене через дзеркало заднього виду, але я ігнорую їхні липкі погляди. Усередині все тремтить від передчуття. Хто ж цей таємничий Демид, який змусив Штольмана так панікувати?

Біля готелю охоронець зупиняється на величезній парковці. Заклад крутезний, п’ятизірковий, нещодавно відкритий. Вийшовши з машини, озираюся навкруги, наче ось-ось мене хтось гукне. Обстановка довкола звична та спокійна. Перехожі поспішають у своїх справах, автомобілі мчать вузькою вулицею. І, здається, абсолютно усьому світу байдуже до Аделіни Романюк та її проблем.

— Ходімо, — командує один із здорованів та нетерпляче киває у напрямку триповерхової скляної будівлі з яскравою неоновою вивіскою.

Одночасно з його вказівкою у крихітній сумочці дзвенить мобільний телефон. Не дістаючи гаджета, вже знаю, хто турбує, хто тільки-но прокинувся. Треба негайно змінити на Назара мелодію або взагалі заблокувати його у списках контактів. Між нами все вирішено: ми розлучаємося.

За першим проігнорованим дзвінком іде наступний. Вдихнувши, входжу всередину приміщення, яке зустрічає прохолодою кондиціонерів і блиском мармуру, та підіймаю слухавку.

— І що ти хочеш, Назаре Яремчук? — цікавлюся з іронією в голосі, не зважаючи на супроводжуючих охоронців. Менш за все мене цікавить їхня думка.

Височенні тонкі підбори цокають по гладкому кахлю, привертаючи увагу відвідувачів «Центрального». Чхати і на це. Зумисне виляючи стегнами, дефілюю до ліфтів.

— Куди ти вчора поділася? — суворо запитує з протилежного кінця дроту мій законний чоловік. Дивний такий. Сам учора веселився з іншими дівчатами, а з мене вимагає звіту.

— Не твоє діло, — відповідаю з легкістю в голосі. Навіть усміхаюся, радіючи, як просто рубати людині, яка тобі байдужа.

— Тобто не моє? — обурюється Назар. О, уявляю його спантеличену, видовжену пику. До речі, коли Яремчук збентежений, його обличчя завжди набуває придуркуватого виразу. — Я твій чоловік.

— Лише на папері, і, повір, це непорозуміння найближчим часом виправиться.

— Не зрозумів.

— Дивно не те, що ти не зрозумів, а що не приймаєш очевидного: ми з тобою абсолютно чужі люди. Тому я подаю на розлучення. Дітей у нас немає, спільно нажитого майна теж. Одним словом, розлучимося швидко.

Я говорю палко, майже скоромовкою. Не хочу, щоб він погрожував чи доводив доцільність подальшої гри у «щасливу сім’ю». Розмовляючи по телефону, застрибую в ліфт. Хтось заходить слідом, але я не дивлюся на тих остогидлих вірних псів Штольмана. Дістали всі! Натискаю кнопку з цифрою три.

— І не смій вплутувати в це батьків чи мого адвоката. Я більше не дозволю їм втручатися в наше життя.

— Смілива стала, — єхидно зауважує Назар. — Відколи це набралася хоробрості? Запам’ятай, кохана дружинонько, я не дам тобі спокою, навіть якщо помру.

— Послухай, — шиплю крізь зуби і в той самий час переводжу погляд на величезне дзеркало збоку, яке відображає мій профіль та…

Господи милосердний! Я аж скрикую від несподіванки та різко розвертаюся до стулок.

Це він!

Живий-живісінький, із плоті та крові, з сірими незворушними очима, які поглинають всесвіт, перетворюючи мене на дрібну вразливу комашку. Ті самі широкі плечі, бездоганно пошитий дорогий літній костюм і владний, проникливий погляд, від якого по шкірі біжить табун мурашок. Чоловік, у чиїй квартирі я прокинулася сьогодні вранці. Чоловік, чиї гарячі долоні залишили невидимі опіки на моєму тілі, а парфуми досі, здається, тримаються на моїй шкірі.

— Ти? — перепитую чужим голосом. Назар волає в телефон, а нічний коханець просто простягає руку і забирає з моїх занімілих пальців гаджет. Однієї секунди вистачає, щоб він глянув на екран, щоб розірвав з’єднання і сконцентрувався на мені. У цьому тісному просторі ми лише удвох. Тільки він та я.

— Привіт, Дюймовочко, — промовляє з тією самою хрипотою, яка ще кілька годин тому змушувала мене плавитися в його обіймах. — Бачу, ти вже встигла змінити гардероб. Ефектно. Хоча в моїй сорочці ти виглядала значно краще.

До щік припливає гаряча кров, зрадницьки видаючи моє збентеження. Але графічні стрілки й вампірська помада зобов'язують тримати обличчя. Я випрямляю спину ще дужче, впираючись тонкими підборами в підлогу ліфта.

— Що ти тут робиш? Переслідуєш мене? І поверни телефон.

Сподіваюся, що розмовляю з ним впевнено. Принаймні так мені хочеться думати.