РОЗДІЛ 6 АДЕЛІНА "Протест"

— Мені гості не цікаві, — бурчу у відповідь і намагаюся пройти повз огрядну фігуру сімейного захисника.

Та чоловік не поспішає відходити вбік, а навпаки — одним кроком опиняється біля мене та міцно хапає вище ліктя. Від несподіванки аж рот відкриваю. У всьому є межа, і саме зараз Штольман її перетинає.

— Я щось незрозуміло сказав? — випльовує в самісіньке обличчя. — У нас гості на десяту. І ти повинна виглядати належним чином. А ще поводитися як дочка, яка сумує за загиблими батьками, а не вештатися як повія.

Він гидливо ковзає поглядом з мого обличчя на чоловічу сорочку.

— Я доросла й самодостатня жінка, робитиму так, як вважаю за потрібне. Ви мені ніхто і не маєте жодного права спекулювати на нашій із Сонею втраті.

— Забуваєшся, Ліно, забуваєшся. Якби не я та Яремчуки, ти б не жила в розкішному маєтку, а торгувала тілом за копійки. Знаєш, скільки ворогів було в покійного Аркадія? Знаєш, скільки охочих отримати його бізнес? Невже думаєш, що зможеш сама протистояти людям, у яких руки в крові?

— Що ви верзете? — зриваюся на крик, намагаючись не видавати липкого страху, що сковує душу, і внутрішнього тремтіння, яке заважає дихати. — Мій батько був чесним бізнесменом. Він не мав жодного стосунку до бандитів.

Штольман шморгає носом і подається вперед, переходячи на змовницький шепіт, наче хтось може нас підслухати.

— Ніхто не говорить поганого про твого батька. Я лише озвучую реалії, в яких ти із сестрою опинилася.

Силою вириваю руку й задкую до сходів. Генріхович як вампір витягує всю енергію. Перебувати поруч із ним тривалий час — справжнісіньке катування для душі.

— Ми із Сонею багаті, дуже багаті. І коли відкриють спадщину, ви назавжди зникнете з нашого життя. Клянуся, я особисто про це подбаю.

З губ Штольмана злітає смішок. Наївний протест беззахисної дівчини тішить його пихате самолюбство.

— Даремно ти так, Ліно, даремно! Але нічого! Я вмію чекати й не звертати уваги на образи.

З цими словами адвокат зникає за дверима свого кабінету. Секунду аналізую його фрази, вгамовую дихання й кидаюся у свою кімнату за грошима. Слід розрахуватися з таксистом, а вже потім розбиратися із сімейними негараздами.

У скронях вистукує татова настанова: завжди бути пильною і прислухатися до внутрішнього голосу.

А внутрішній голос нашіптує, що розпрощатися зі Штольманом не вийде, тож варто тримати хижака якомога далі від себе.

Моя спальня розташована на третьому, мансардному поверсі поруч із дитячою Соні. Дуже хочеться зазирнути до малявки, але таксист чекає. Взявши з полиці кошти, кулею злітаю донизу. Однак машини на подвір’ї не застаю. Поки я розмовляла зі Штольманом, його люди «розібралися» з оплатою. Я лише нариваюся на огидний сміх охоронців і глузливі погляди. А мені болить, пече, нудить. Чужі люди поводяться в моєму домі як їм заманеться. Найприкріше — я не можу нічого змінити. Залишається тільки стиснути долоні в кулаки.

— Пані Аделіно, — гукає у спину здоровань у чорній вузькій футболці, коли хапаюся за дверну ручку. — Для вас привезли одяг. Заберіть на дивані у вітальні.

— Який одяг? — різко озираюся.

У відповідь той стенає плечима.

— Кур’єр привіз замовлення.

Трясця… Штольман і тут постарався.

Стуливши зуби до скреготу, вриваюся в будинок. Мої нерви, які останнім часом перебувають на межі, остаточно здають. Я готова власноруч придушити Генріховича за його неадекватні ініціативи. Навіть покійна мама ніколи не купувала мені одяг без дозволу, тим паче не змушувала його одягати, не запитавши моєї думки.

Шалене серце товчеться об ребра. Та біля дверей кабінету цього противного павука спрацьовують гальма. Що я доведу криками? Хіба щось зміниться на краще? Як не прикро визнавати, проте він має рацію. Сама-самісінька, без досвіду, без надійних помічників я не втримаю бізнес. Він лусне, як мильна бульбашка на воді. У ситуації зі Штольманом слід діяти обережно та керуватися не емоціями, а холодним розумом. Треба приспати пильність і виграти час.

Кулак застигає в кількох міліметрах від дверного полотна. Повільно опускаю руку та навшпиньках прямую у вітальню. Хоче, щоб я була у відповідному дрес-коді? Без питань!

На дивані справді знаходжу паперовий пакет з логотипом відомого дорогого бренду. Щоправда, у ньому лежить не вишукана сукня, а темно-синій діловий костюм, що складається з укорочених класичних штанів та строгого жилета. Колір траурний, благородства в ньому мало. Та якщо одягнути золоте кольє з крихітним діамантом, високі підбори, зібрати волосся, а ще для солідності додати окуляри — я виглядатиму значно старшою за свій вік, і в очах непроханих гостей вже не матиму вигляду дитини.

Що ж…

Гра починається.

Віднісши пакунок у свою кімнату та забігши по дорозі до Соні, аби переконатися, що з малою все гаразд, забираюся під теплі струмені води в душі. Змушую себе зібратися, не розкисати й головне — не згадувати про неймовірну ніч у квартирі незнайомця. Заплющивши очі, уявляю темряву.

Але темрява пропахла його парфумами.

Так непросто боротися із собою, протистояти собі, забути миті, коли по-справжньому було класно.