РОЗДІЛ 5 АДЕЛІНА "Дім"

Вперше за останній місяць я почуваюся в безпеці. Під мною не горить земля, не руйнується світ довкола, не сиплеться нескінченний потік проблем. Я навіть не хочу розплющувати очей — так добре і затишно в обіймах незнайомця. Саме так, незнайомця. Протягом вечора та ночі ми не називали своїх імен. Не було часу та потреби. З його губ злітало лише: «Дюймовочка». З моїх… Соромно згадувати власні стогони і шалену пристрасть, яку відчувала в його палких руках.

Та кожна казка має свій кінець. Нам час прощатися. І бажано теж без зайвих пояснень.

Розплющую очі першою. У величезній спальні панують сутінки, а перші промені світанку слабко зазирають крізь тюль краєчком позолоченого неба. Місто спить, мій законний чоловік теж… Не думатиму, де він і з ким. Це вже не має найменшого значення.

Обережно вибираюся з ведмежих обіймів, щоб не розбудити власника квартири. Якщо вчора не втекла вчасно, то слід хоча б сьогодні зникнути без наслідків. Наше подальше спілкування неможливе. З мене вистачить першого невдалого кохання.

Та підвівшись з ліжка, не втримуюся і кидаю в його напрямку захоплений погляд. Він безтурботно спить, спокійно дихає і виглядає таким простим, відкритим, справжнім, що ловлю себе на думці: його буде складно забути.

Обережно нахиляюся і невагомо торкаюся губами щоки. Для чого? Аделіно, для чого?

На щастя, незнайомець не бачить ні моїх поцілунків, ні моїх вагань.

Забороняючи собі думати про те, що було б, якби я наважилася залишитися в ліжку, швиденько викликаю таксі та одягаюся. Мій зовнішній вигляд залишає бажати кращого. У цих коротеньких шортах та топі я схожа на втікачку з борделю. Без вагань відкриваю шафу-купе та в прямому сенсі краду світло-блакитну чоловічу сорочку, в яку загортаюся у два оберти. Вона пахне ним. Чиста, свіжа і просочена його важким парфумом з нотками канабісу та тютюну. Складна, специфічна композиція, яка так пасує сильній чоловічій аурі.

Таксі чекає біля входу до фешенебельної багатоповерхівки в серці столиці, на яку озираюся востаннє з неприхованим сумом. У ній залишається моє минуле в особі Назара, з яким однозначно розійдуся, і частинка нездійсненних мрій в особі незнайомця, якого залишила мирно спати в самотньому ліжку.

Ми не побачимося. Годі даремно мріяти й знову одягати рожеві окуляри.

У мене при собі немає ні копійки. Поспіхом я забула забрати із сусідньої квартири сумку та гаманець. Тож біля свого будинку прошу таксиста зачекати, поки винесу кошти.

Зараз я живу разом із молодшою сестричкою Сонею. Їй всього чотири. Після смерті найрідніших людей я без вагань повернулася додому, бо не змогла б віддати крихітку комусь іншому під опіку, адже в цілому світі нас залишилося лише двоє. Ми повинні триматися одна за одну і вижити в тих складних реаліях, в яких опинилися через нещасний випадок з батьками. Маєток у нас гарний, сучасний і величезний. Тато вклав чималу суму в будівництво, бо сподівався, що його дівчатка вийдуть заміж та житимуть зі своїми новими сім’ями поруч із ним. Він завжди стверджував, що Романюки сильні духом, дружні, а я як старша несу особисту відповідальність за нашу Соню.

Та останнім часом рідний дім перетворився на становище незнайомих чоловіків у чорному тактичному одязі, котрі часто не соромляться відверто витріщатися на мене. А поскаржитися нікому. Всі мешканці будинку, зокрема й ми із малечею, перебуваємо під контролем сімейного адвоката Штольмана Геннадія Генріховича. Буквально в день трагедії низенький чоловічок із сивими бакенбардами перебрав на себе керування нашими життями, впиваючись, наче комар, у найдрібніші деталі. За досить короткий час він перетворився на умілого ляльковода, перебравши всі повноваження. Спершу я була занадто налякана та приголомшена, щоб протистояти. А зараз уже пізно. Вся моя надія на заповіт батька. Впевнена, він подбав про нас із Софією. Не міг не подбати, бо дуже любив своїх донечок.

Щоб пройти до вхідних дверей, необхідно ковзнути повз чотирьох дебелих охоронців, які «оберігають» нас від казна-кого, намагаючись при цьому не звертати уваги на їхні масні погляди і багатозначні смішки за спиною. Інколи мені здається, що Штольман зумисне дозволяє своїм людям це робити, аби я боялася його впливу.

Чесно? Я й без того боюся. Геннадій Генріхович — страшна людина. За життя батька він не дозволяв собі таких вольностей і знав своє місце. Кардинально адвокат змінився пізніше. Його улюблене місце — кабінет на першому поверсі, з якого прекрасно проглядається усе просторе подвір’я та головний вхід до будинку. Такий собі командний пункт тирана. Хочеться вірити, що зараз він спить і зненацька не вискочить у передпокій з черговими докорами, настановами, попередженнями.

— Доброго ранку, — вітається один із здорованів.

 — Таксі залишається чекати?

— Так, не чіпайте його. Я викликала машину через додаток.

 — Ми зобов’язані перевірити, — відрубує, одразу розвертаючись у напрямку автівки.

Закочую очі. Ну коли закінчиться цей терор? Добре, хоч попередила бідолаху за кермом про специфічну обстановку довкола Аделіни Романюк.

Похапцем кидаюся всередину. Та варто відчинити вхідні двері, як просто з порога натикаюся на Штольмана. Роздратованого Штольмана, який буравить мене недобрим поглядом поверх масивних окулярів. Попри літню спеку на чоловікові незмінний діловий одяг: штани з ідеально напрасованими стрілками, сорочка та жилетка.