РОЗДІЛ 4 АДЕЛІНА"Нехай помилка"

Мабуть, я повністю втрачаю здоровий глузд і залишки гордості, які до цієї хвилини тримали мене на плаву. Господи милосердний, що я роблю? Я стою перед незнайомим чоловіком, дорослим чоловіком, якого вперше у житті бачу і відверто милуюся його тренованими рельєфними м’язами, смаглявою шкірою, ідеальними пропорціями і до біса неймовірною чоловічою вродою, яку можна виплекати за рахунок фізичних навантажень та грошей. Він настільки доглянутий, правильний і сильний, що від цієї аури голова йде обертом, що ноги підгинаються, що спіраль всередині спалахує вогнем.

Жоден чоловік не викликає у мене такої реакції. Жоден. Навіть мій законний чоловік Назар Яремчук, який у сусідній квартирі розважається з повногрудою блондинкою.

Наш шлюб — величезна помилка. Не слід було одружуватися так поспішно, не зважаючи на добрі стосунки наших батьків.

З Назаром я познайомилася на спільному благодійному вечорі з нагоди відкриття батьком нової школи. Яремчуки були його давніми знайомими, проте з Назаром якось не доводилося перетинатися. Ми знайшли спільну мову, бо майже однолітки, бо мали спільні інтереси та навіть друзів. Якось закрутилося. Яремчуки наполягли на весіллі, я погодилася, не зваживши всі «за» і «проти» в характері хлопця.

А зараз…

Назар думає, що може витирати об мене ноги тільки тому, що наші батьки колись потиснули один одному руки. Думає, що статус законного чоловіка дає йому право на все, зокрема й на публічне приниження. Він не кохає мене. І, мабуть, ніколи не кохав. Але з мене досить. На студентській вечірці нахабна блондинка на його колінах і його зневажливий тон стали останньою краплею, яка переповнила чашу мого святого терпіння.

І ось я в короткому топі та вузьких шортах тут. У чужій, абсолютно незнайомій квартирі, куди забігла через прочинені скляні двері тераси, просто тікаючи від власного безсилля. Чим я керувалася хвилину тому? Бажанням сховатися і…

У мене надзвичайно важкий період у житті: розчарування у шлюбі, раптова смерть батьків і постійний тиск збоку свекра. Я знаю, що у нього величезні проблеми з кредитами, і він спить і бачить спадок, щоб погасити заборгованості. Знаю, але ми з Назаром абсолютно чужі люди.

Господи милосердний! Я лише прагну відчути захист. Нехай примарний, але захист. І ще… Спокій поруч з сильним і впевненим чоловіком. Таким, яким був мій тато.

Власника цих апартаментів я помітила на терасі. На мить мені здалося, що у ньому є щось близьке і споріднене. Тому…

Що я роблю? Мені треба негайно повертатися, тікати від нього.

Чоловік щойно з душу. Краплі води підступно блищать на його широких, тренованих грудях, повільно стікаючи вниз і зникаючи за зав’язаним на стегнах рушником. Гладка шкіра манить, вона засмагла, тепла. Її власник або повернувся із відпочинку, або він взагалі проживає в іншому кліматичному поясі, а в столицю приїхав у справах. Останній варіант ідеально влаштовує, оскільки у такому випадку мені б не довелося боятися перетнутися з ним знову.

А він дивиться сірими, немов грозове літнє небо, очима. Дивиться без сорому і докору. Він пропалює мене наскрізь, вивчає з хижою цікавістю кожну лінію тіла. У мене перехоплює подих, в легенях — пожежа без повітря. У глибоких очах навпроти горить суто чистий, концентрований чоловічий інтерес. Небезпечний. Вабливий.

Моє серце робить кульбіт, а в вухах гуде, повністю заглушаючи несамовиті баси, які долітають із сусідньої квартири.

Намагаюся ковтнути гіркий клубок, що застряг у горлі, і опанувати себе. Треба щось сказати. Або накивати п’ятами. Або провалитися крізь землю. Але не стояти посеред його вітальні у коротких шортах і тісному топі зі сльозами на очах. Але слова застигають на язику, залишаються невимовленими. Під його пильним поглядом я раптом гостро відчуваю власну вразливість. І… Стискаю і розтискаю кулаки, з останніх сил намагаючись приглушити первородні інстинкти внизу живота.

Він дуже гарний, як намальований художником, як виліплена статуя античного бога. У нього темно-русяве густе волосся, стильно зачесане назад, довгий прямий ніс, повні, правильної форми губи. Вони чуттєві. Довше належного затримуюся на них розгубленим, розфокусованим поглядом. І цього незнайомцю достатньо, аби піти в наступ.

Чоловік робить крок уперед. Повільний, упевнений, широкий крок. Кожен рух його тіла наближає нас один до одного. Відстань скорочується безбожно. Ніздрями затягую аромат парфумів, змішаний із запахом свіжості та дорогого гелю для душу. Крок… І він остаточно добиває мій здоровий глузд.

— Ви... — лякливо шепочу. — Перепрошую, я..

Даремно роблю слабку спробу відступити назад, бо ноги налиті свинцем. У голові спалахують останні сигнальні вогні, які безжально вимикаю раптовим розумінням: я не хочу йти. Навіть якщо завтра проклинатиму себе за мить спокуси, саме цієї секунди до нестями мрію, аби він наблизився ще ближче. Щоб він просто витіснив своїм теплом кляте відчуття непотрібності.

Незнайомець зиркає згори донизу, куточок його губ ледь помітно сіпається в усмішці.

— Ну привіт, Дюймовочко, — промовляє він приємним тембром. — І хто ж посмів тебе образити?

Відкриваю рот, хапаю повітря, виграючи час на виправдання. Та в голові жодної нормальної думки. З губ злітає тільки важке зітхання, а солона волога підступно видає внутрішнє тремтіння. Нерви здають.
Грозові сірі очі незнайомця темніють, стаючи схожими на бурхливе нічне море.