34

Та пану Зегеру було не байдуже. Він роздратовано свердлив поглядом біляву потилицю, поки вона не зникла в отворі дверей. Знайшла собі нового "партнера"? І щоб далеко не ходити тут же в Зегер-груп. Чи, може, це щирі почуття, серйозні стосунки?

- Гено, будь ласка, не сердься, - Марина підійшла до чоловіка та поклала долоню йому на груди. - Звісно, я повинна була попередити, але й ти сам скільки разів забував про все через роботу.

Гена глянув на наречену. На язику вертілося "Чому саме вона?", але, по-перше, він знав чому, а по-друге, це питання в будь-якому разі викликатиме підозру.

- Я не серджуся, - він нарешті опанував себе та втомлено усміхнувся. - Насправді я ще не був вдома. Просто забув дещо в офісі... і насправді не очікував тебе тут побачити. Я так само забув подзвонити тобі, щоб попередити про запізнення, і тільки зараз це збагнув. Тож це ти мене пробач, люба.

Він м'яко взяв її руки в свої долоні та поцілував. Марина посміхнулася та не відчула нічого від цього ніжного торкання, навість співчуття до втомленої та затурканої людини. Усвідомивши це, жінка вивільнила руки та метушливо почала збиратися додому. Вона награно весело розповідала про те, що нарешті починає розуміти, чому Юлія Середа "зарізала" її попередній дизайн.

Гена слухав в піввуха потай сподіваючись зустрітися з Катериною та її проводжатим. Та сподівання не справдилися. Довелося їхати додому необізнаним.

Тим часом Катерина вже підбігала до свого під'їзду.

Наче корок із пляшки шампанського полетіла вона збиратися щойно вийшла з приймальні директора з реклами. Здавалося, що важкий погляд Геннадія Анатолійовича переслідує її.

Дівчина навіть не здогадувалася, що цей завжди легковажний на вигляд бабій може так давити своєю присутністю. Невже так трясеться над своєю любою нареченою, що так розлютився, загубивши її? Раз так, міг би й подзвонити. Чи може в Марини Олександрівни телефон був вимкнений?

А тут ще вона зі своєю смішною спробою викликати ревнощі. Наївна.

- Катю! - несподіваний оклик змусив різко зупинитися та озирнутися.

Звідкілясь збоку з тіні вийшов Марк. Він мав жахливий змучений вигляд. За той час, що білявка його не бачила студент схуднув ще більше й зараз нагадував скелет, на який хтось жартома натягнув одяг.

- Що... Що трапилося? - майже пошепки спитала дівчина.

Каті раптом здалося, що зараз він розповість про свою невиліковну хворобу та попросить побути з ним останні дні. Але швидко відмахнулася від тих думок, посваривши себе за те, що й справді стала читати забагато любовних романів.

Та хлопець продовжував мовчки стояти та свердлити білявку своїми чорними очима. Про всяк випадок Катерина намацала в кишені ключі, щоб встигнути заскочити в під'їзд, якщо Марк знову поводитиметься агресивно. Та дивлячись на нього виникало враження, що він взагалі ледь рухається.

Раптом хлопець підняв руку та кілька разів стукнув себе по лобі.

- Що ти робиш? - перелякано скрикнула дівчина. На вигляд удари були досить болючі.

- Чо-орт! - заволав хлопець пораненим звіром, змушуючи дівчину сильніше втиснутися в двері та вихопити-таки ключі з кишені. - Я кохаю тебе... Я дурію від тебе, Катрусю. Я так хочу тебе, що, здається, розірвуся від бажання.

Марк рушив вперед, простягаючи свої довгі руки. Більше Катерина чекати не збиралася. Швидко кинулася всередину під'їзду та, поборовши доводчик, замкнула двері.

- Ка-атю-у-у! - завив Марк, а потім раптом гепнув чимось по дверях. Дівчина відсахнулася та поспішила до ліфту.

Тіло тряслося як від пропасниці. Вона сунула руку до сумочки, щоб дістати телефон та впустила її. Жіночий крам розсипався по підлозі кабінки. Гепнувшись на коліна Катя чимдуж почала збирати та кидати назад у сумку.

Стулки ліфта роз'їхалися на потрібному поверсі, але перш ніж дівчина встигла все зібрати та підвестися, закрилися знову. Нарешті зібравши усе, білявка знову натиснула на кнопку. Стулки слухняно роз'їхалися.

Досі намагаючись побороти тремтіння, вона намагалася втрапити ключем в замкову щілину. Це виявилося важче, ніж впоратися з магнітним замком.

- Все добре, Катрусю, вже нічого боятися, - запевняла сама себе білявка та щільно замружила очі.

За хвилину знову розплющила та відчинила таки двері до квартири. Світло не вмикала. Боялася. Сіла в передпокої просто на підлогу, поруч на лаву поклала свою сумку та нарешті дістала телефон.

- Він знову з'явився, - хлюпнула носом в слухавку, коли почула Артемове розгублене "Алло". - Той хлопець, про якого я розповідала тобі десь місяць тому. Він знову з'явився. Щойно біля мого під'їзду. Він налякав мене до чортиків. Я не знаю, що мені робити.

- Негайно дзвони до поліції!

- Ти ж знаєш, що без "складу" вони нічого не робитимуть.

- Я у відрядженні, дівчинко, - застогнав Тьомчик. - Ще два дні не зможу звільнитися. Подзвони братові.

- Його також немає, - похитала головою Катя. - До літа аж поїхав.

- Тоді дзвони батькам.

- Ні, таткове серце цього не витримає.

- Є ще хтось, до кого ти можеш звернутися?

- Я не знаю, - зарюмсала Катя.

- Ну чого ти, маленька? - почав заспокоювати Артем. - У тебе все вийде. Подумай. Може хтось є зі знайомих з поліції чи охорони, до кого ти можеш звернутися?

- Так, - шмигнула носом Катерина. - Пан Мовчан. Він в службі безпеки працює.

- Подзвони йому зараз.

- Але це якось... Мені соромно...

- Тобі немає чого соромитися. В цьому немає твоєї провини. Просто якийсь божевільний переслідує тебе. Спитай у цього Мовчана поради, що тобі зараз робити і як поводитися потім. Може все ж таки якось можна оформити цього виродка за переслідування чи ще щось. Зрозуміла мене? - Артем дочекався тихого "угу". - Тоді подзвони йому просто зараз. Не чекай до ранку. Чуєш мене? А тоді знову мені.

Катерина знову угукнула та відкрила в телефоні корпоративний довідник. Доступ до цього інструменту мав далеко не кожний співробітник, але Катерина мала. Зібравши всі свої сили, сказала якомога спокійніше:

- Здрастуйте, пане Дмитре. Пробачте за пізній дзвінок.

- Хто це? - розгублено спитав Мовчан, голос видавався йому знайомим, але номер невідомий.

- Це Катерина Левицька. Вибачте, що турбую... - голос дівчини затремтів. - Сталася... ситуація...

- Що трапилося? - голос працівника служби безпеки став холодним. - Ви в безпеці?

- Вже так, - але всупереч словам та здоровому глузду по щоках знову полилися сльози. Що більше її питали про безпеку, то менше вона себе почувала в безпеці.

- Де ви?

- Вдома.

- Я зараз буду. Який номер квартири?

- Сто тридцять третій.

Катя вже збиралася відкласти слухавку, але Дмитро не перервав дзвінок.

- Коли це сталося?

- Кілька хвилин тому.

- Є ушкодження?

- Ні. Він... Я втекла.

- Він також у квартирі? - після невеликої паузи запитав чоловік.

- Ні. Біля під'їзду.

- Грабіжник?

- Ні. Він студент.

- Знайомий?...

Дмитро ставив короткі запитання, щоб не збити дихання під час бігу, але й дівчину не вдавалося викликати на розвернуту відповідь. Кожну подробицю доводилося витягувати як кліщами. Втім, судячи з голосу, вона принаймні перестала плакати. І все ж таки дала змогу дізнатися чимало подробиць до того моменту, як він пригальмував біля під'їзду білявки.

Мовчан роззирнувся на всі боки. Вулиця була порожня та тиха. Схоже переслідувач вже пішов.

- Катю, - промовив у слухавку, - зараз я дзвонитиму в домофон. Відчиніть, будь ласка, двері.

- Добре, - пролунало з динаміку.

За кілька хвилин він вже стояв навпроти зацькованої дівчини.

Розмова з Дмитром не дала Катерині повністю зануритися в істерику, тому до його приходу дівчині майже вдалося опанувати себе. Тепер вона могла спокійно за чашкою чаю розповісти всі обставини події та спитати, що їй робити далі.

- Нажаль, я не бачу в цій ситуації серйозних підстав для заяви. Якби ви звернулися минулого разу, коли на руці залишилися синці. Вони ж були?

Катя кивнула нервово потерши руку. Минулого разу вона недооцінила сил худорлявого хлопця і "нагородою" їй були сліди пальців, які сходили більше тижня. Тому цього разу вона так рішуче була налаштована не підпускати Марка близько.

- Вирішення проблеми: не ходити без супроводу, особливо в темну пору дня. За можливості записати відео або хоча б аудіо. І якщо погроза звернутися до "органів" не подіє, написати заяву.

- Дякую, пане Дмитро, - усміхнулася Катерино.

- Та годі вже із цим паном, - ніяково посміхнувся молодик. - Звіть мене Дмитром.

- Дякую, Дмитре, - в голосі дівчини забриніло тепло, вона сором'язливо опустила очі. - Завдяки тобі мені вже набагато краще. Не знаю, що було б, якби була змушена залишитися сама.

Мовчан відчув, як до обличчя прилила кров. А ще до іншого місця, але про те він навіть собі не зізнавався. Скористатися зі слабкості дівчини совість не дозволить.

- Та нічого в тому такого, - якось надто голосно відповів він, але Катерина, схоже не звернула на те уваги. Її турбувало інше.

Виходити з роботи раніше поки не завершиться робота з Мариною Олександрівною не вийде. Тож залишається два варіанти: або ночувати на роботі, або...